Петр Гофман. Бабий ЯР.
Уважаемая Элеонора Наумовна! До войны мне было 6 лет . Фимочке – 22 июня исполнилось 4 года, а Клавочке (моим двюродным брату и сестре) – было 2 года. Более 30 членов нашей семьи погибли в Бабьем Яру. Поэму об этом ужасе я посвятил им. Огромное спасибо вам за вашу работу во благо и память о нашем многострадальном народе. Приве Вам из Израиля. С праздниками Вас поздравляет вся моя семья и весь Израиль. Я был и есть КИЕВЛЯНИН.
Петр Гофман
Поэма Бабий Яр
Идет униженный народ –
Безмолвные евреи.
Перед глазами целый род!
И сердце леденеет!
Кто помоложе, тот несет
В руках свои пожитки,
А старики, прижав к груди,
Святых писаний свитки.
Над всеми здесь витает дух
Великого молчанья,
От безысходности тупой,
От горя и страданья.
,,Фарфлюхтэ, юдэ! Вам капут!”
И всюду лай собак,
Ужасный стон, и детский крик,
И слезы на губах.
Идет народ, толпа бредет –
Евбаз им смотрит в спину.
Что их в конце дороги ждет -
В жестокую годину?
Где край пути, его конец?
Лукяновка уж рядом.
В бессмертие зовет Сырец,
Наполненное адом.
Там, впереди не Божий дар!
Удар, как гром небесный!
Он освящает Бабий Яр -
С простым названьем местным.
За ним – с Подола слышен звон -
По обреченным звон,
И, как кровавый, страшный сон,
К живым крадется он.
Братцы, отцы, убиенные жены,
Свастика держит на спуске курок,
А из земли вырываются стоны,
Каждый – удар наковальни в висок.
***
Из недр земли я слышу стон -
Великого пожара
И до меня доходит он -
Живым дыханьем Яра.
Откуда взялся этот Яр?
И в чем его примета?
Истории далекий дар -
Названье – ,,Бабий “- это.
,,Бабий Яр”- звенит, как звон,
Наковальни бой,
Наступил уже отбой
В памяти живой.
Прошли года и до сих пор
Шло время очищения,
От разговора – разговор
Всеобщего прощения.
Забыть об этом я бы рад,
Довольно душу ранить,
Но сердце бьется как набат
И не согласна память.
Из недр земли я слышу крик,
Он рвет меня на части.
Все замирает в этот миг -
В агонии и страсти.
Я ощущаю, как прилив,
Лик смерти – лютой свахи,
Пока я есть, пока я жив -
Не отступлю от плахи.
Премного утекло воды,
Прошел экстаз отмщения,
Но ощущение беды
Таит в себе забвение.
Минуло время, грянул час
И после драмы адской -
Воздвигнут монумент сейчас -
На могиле братской.
***
В том монументе, на скале,
Евреи не страдают.
Там тело к телу, лик к спине -
Все к вечности сползают.
Они сползают в бесконечность,
Они уходят в небеса,
Дорогой, что зовется вечность
И возвратятся, как слеза.
***
Бабий Яр – сегодня парк,
Здесь листья кружат лихо,
А в земле покой и мрак -
Спят евреи тихо.
Бабий Яр – лужайки, лес,
Небо, воздух чистый,
Но не зря, не просто здесь,
Слезы пьют туристы.
,,Фимочка, Клавочка!” Братик – сестре.
Сколько вас здесь убиенных!?
Корчатся души,
как будто в костре,
Вздулись от ужаса вены.
,,Фарфлюхтэ, юдэ! Вам капут!”-
Сегодня вновь кричат.
И эти крики рядом – тут,
Как коршуны кружат.
Быть может, зря фашизм подал
Урок своей морали?
Быть может, Бог не угадал
Движенье по спирали?
Все приживается в уме
И память, будто дремлет.
Уже погас пожар в душе,
Но совесть ей не внемлет.
1995
Поема Бабин Яр
переклад – вересень 2005
***
Іде у розпачі народ -
бо вибору немає,
Перед очима цілий рід,
аж серце завмирає.
Хто молодий несе в руках
дитину, або речі,
А літні у душі святій -
Тори незгаслі свічі.
Понад всіма вітає дух
великого мовчання.
Від безнадійності німій,
від горя та страждання.
***
,,Фарфлюхте юде!
Вам капут!”
Усюди лай собак -
страшенний зойк,
Дитячий крик,
та сльози на губах.
***
Іде народ – натовп іде,
Євбаз зійшов за спину,
Що їх в кінці дороги жде,
у цю лиху годину?
Де край шляху – його кінець?
Лук’янівку минули.
У вічність кличе їх Сирець,
де квіти колись були.
А зараз там не божій дар -
удар як грім небесний!
Освячує він Бабин Яр -
провал німий та тісний.
***
За ним з Подолу чуйно звін -
по страчених той звін.
Та як кривавий, страшний звір
до них крадеться він.
І крик і зойк, страшенний жах -
вони цього не чують.
Усіх окутав лютий страх,
бо пси вкруги лютують.
Жах наповзає як кошмар,
до серця – вище, вище.
Пилає мозок, як пожар -
земля в овразі дише.
***
Б’є кулемет – на дитину полює,
Наче мисливець у лютому сні.
,,Мамо!” -
зі спільного натовпу чую -
,,Мамо! Ріднесенька,
мамочко – НІ!”
***
В ушах звенить, кида у жар -
удар, як грім небовий,
Освячує він Бабин Яр -
провал німий – гробовий.
,,Фімочка! Клавочка!” -
чути од плахи -
Мокне земля
як кривавая сель.
Душі дитячі
злітають як птахи -
Б’є кулемет – наче
в серце шрапнель.
***
***
З недер землі я чую крик -
він рве мене на частки.
Все завмирає у цю мить
в агонії та страсті.
Я відчуваю, як прилив,
обличчя смерті – свахи.
Доки я є, доки живий -
не відступлю од плахи!
Забути це я був би радий -
достатньо душу ранить.
Та серце б’ється як набат -
не згідна з нею пам’ять.
***
Багато витекло води,
загасло чуття втрати.
Та забуття тої біди -
нас приведе до страти.
Минули роки – час настав,
як символ драмі адскій,
Тут монумент великий став -
на могилі братскій.
В тім монументі – на скалі
євреї не страждають,
До тіла – тіло – взагалі,
до вічності сползають.
***
Вони ідуть у нескінченість,
вони уходять в небеса,
Дорогою що зветься вічність,
та повернуться як сльоза.
***
***
Люди! Моліться! Цілуйте ікони -
ворог тримає на спуску курок.
А з під землі вириваються стони,
кожний – удар, наче куля в вісок.
З глибин землі я чую зойк
великого пожару
І до мене доходить він
живим диханням яру.
***
Та звідки взявся отой яр
і де його лице?
Історії далекий дар
є назва ,,Бабин” – це.
Бабин Яр – гуде як грім –
наковальні бій,
Вже наблизився отбій -
в пам’яті живій.
***
Пройшли роки у спорі вір,
даремного шукання,
Без люті та солодкийх лір,
брехливого братання.
Бабин Яр – сьогодні парк,
вже забуто лихо.
Спокій у землі – морок,
спять євреї тихо.
Діти навкруги ростуть,
тут повітря чисте.
Та не марно – з горя тут
сльози льють туристи.
***
***
,,Фімочка! Клавочка!” -
братик – сестрі.
Скільки вас тут убиєнних!?
Душі, як листя
тримтять у кострі -
Жахом наповнені вєни.
***
Фарфлюхте юде! Вам капут! -
сьогодні знов кричать,
Та тії крики поруч – тут,
як коршуни кружлять.
Мабудь дарма фашизм подав
тяжкий урок моралі.
Мабудь підступний ворог знав -
про рухи по спіралі.
Усе складається в умі,
та пам’ять мов дрімає.
Пожежа згасла у душі,
та розум не сприймає.
***