Слушать радио киев еврейский

Конвенція ООН про права інвалідів

Конвенція
про права інвалідів

{ Додатково див.Факультативний Протокол до Конвенції
( 995_g72 ) від 13.12.2006 }

{ Конвенцію ратифіковано Законом
N 1767-VI ( 1767-17 ) від 16.12.2009 }

Офіційний переклад

Преамбула

Держави – учасниці цієї Конвенції,

a) нагадуючи про проголошені в Статуті Організації Об’єднаних
Націй ( 995_010 ) принципи, в яких достоїнство й цінність,
притаманні всім членам людської сім’ї, і рівні та невід’ємні їхні
права визнаються за основу свободи, справедливості й загального
миру;

b) визнаючи, що Організація Об’єднаних Націй проголосила й
закріпила в Загальній декларації прав людини ( 995_015 ) та в
Міжнародних пактах про права людини ( 995_042, 995_043 ), що кожна
людина має всі передбачені в них права й свободи без будь-якого
розрізнення;

c) підтверджуючи загальність, неподільність, взаємозалежність
і взаємопов’язаність усіх прав людини й основоположних свобод, а
також необхідність гарантувати інвалідам повне користування ними
без дискримінації;

d) посилаючися на Міжнародний пакт про економічні, соціальні
і культурні права ( 995_042 ), Міжнародний пакт про громадянські і
політичні права (995_043 ), Міжнародну конвенцію про ліквідацію
всіх форм расової дискримінації ( 995_105 ), Конвенцію про
ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ( 995_207 ),
Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,
що принижують гідність, видів поводження і покарання ( 995_085 ),
Конвенцію про права дитини ( 995_021 ) та Міжнародну конвенцію про
захист прав усіх трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей
( 995_203 );

e) визнаючи, що інвалідність – це поняття, яке еволюціонує, і
що інвалідність є результатом взаємодії, яка відбувається між
людьми, які мають порушення здоров’я, і відносницькими та
середовищними бар’єрами і яка заважає їхній повній та ефективній
участі в житті суспільства нарівні з іншими;

f) визнаючи важливість, яку принципи й керівні орієнтири, що
містяться у Всесвітній програмі дій стосовно інвалідів ( 995_427 )
та в Стандартних правилах забезпечення рівних можливостей для
інвалідів ( 995_306 ), мають з погляду впливу на заохочення,
формулювання та оцінку стратегій, планів, програм і заходів на
національному, регіональному та міжнародному рівнях для подальшого
забезпечення інвалідам рівних можливостей;

g) наголошуючи на важливості актуалізації проблем
інвалідності як складової відповідних стратегій сталого розвитку;

h) визнаючи також, що дискримінація стосовно будь-якої особи
за ознакою інвалідності є ущемленням достоїнства й цінності,
притаманних людській особистості;

i) визнаючи далі багатоманітність інвалідів;

j) визнаючи необхідність заохочувати й захищати права людини
всіх інвалідів, зокрема тих, хто потребує активнішої підтримки;

k) будучи занепокоєними тим, що, незважаючи на всі ці
різноманітні документи й починання, інваліди продовжують
натрапляти на бар’єри на шляху їхньої участі в житті суспільства
як повноправних членів і з порушенням їхніх прав людини в усіх
частинах світу;

l) визнаючи важливість міжнародного співробітництва для
поліпшення умов життя інвалідів у кожній країні, особливо в
країнах, що розвиваються;

m) визнаючи цінний нинішній і потенційний внесок інвалідів у
загальний добробут і багатоманітність їхніх місцевих товариств і
ту обставину, що сприяння повному здійсненню інвалідами своїх прав
людини та основоположних свобод, а також повноцінній участі
інвалідів дасть змогу зміцнити в них почуття причетності й досягти
значних успіхів у людському, соціальному та економічному розвитку
суспільства та викоріненні убогості;

n) визнаючи, що для інвалідів важливою є їхня особиста
самостійність і незалежність, зокрема свобода робити власний
вибір;

o) уважаючи, що інваліди повинні мати можливість активної
залученості до процесів ухвалення рішень стосовно стратегій і
програм, зокрема тих, які безпосередньо стосуються їх;

p) будучи занепокоєними важкими умовами, на які натрапляють
інваліди, які піддаються численним або загостреним формам
дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних та інших переконань, національного, етнічного,
аборигенного чи соціального походження, майнового стану,
народження, віку або іншої обставини;

q) визнаючи, що жінки-інваліди й дівчата-інваліди як удома,
так і поза ним нерідко піддаються більшому ризикові насилля,
травмування або наруги, недбалого чи зневажливого ставлення,
поганого поводження або експлуатації;

r) визнаючи, що діти-інваліди повинні в повному обсязі
користуватися всіма правами людини й основоположними свободами
нарівні з іншими дітьми, і нагадуючи у зв’язку із цим про
зобов’язання, узяті на себе державами – учасницями Конвенції про
права дитини ( 995_021 );

s) наголошуючи на необхідності врахування гендерного аспекту
в усіх зусиллях зі сприяння повному здійсненню інвалідами прав
людини й основоположних свобод;

t) наголошуючи на тому факті, що більшість інвалідів живе в
умовах убогості, і визнаючи у зв’язку із цим гостру необхідність
займатися проблемою негативного впливу убогості на інвалідів;

u) беручи до уваги, що обстановка миру та безпеки, заснована
на повній повазі до цілей і принципів, викладених у Статуті
Організації Об’єднаних Націй ( 995_010 ), і на дотриманні
застосовних угод у галузі прав людини, є неодмінною умовою для
повного захисту інвалідів, зокрема під час збройних конфліктів й
іноземної окупації;

v) визнаючи, що важливою є доступність фізичного,
соціального, економічного та культурного оточення, охорони
здоров’я та освіти, а також інформації та зв’язку, оскільки вона
дає змогу інвалідам повною мірою користуватися всіма правами
людини й основоположними свободами;

w) беручи до уваги, що кожна окрема людина, маючи
зобов’язання стосовно інших людей і того колективу, до якого вона
належить, повинна добиватися заохочення й дотримання прав, що
визнаються в Міжнародному біллі про права людини
( 995_015, 995_042, 995_043 );

x) будучи переконаними в тому, що сім’я є природним і
основним осередком суспільства та має право на захист з боку
суспільства й держави та що інваліди й члени їхніх сімей повинні
отримувати необхідний захист і допомогу, які дають змогу сім’ям
робити внесок у справу повного й рівного користування правами
інвалідів;

y) будучи переконаними в тому, що всеосяжна та єдина
міжнародна конвенція про заохочення та захист прав і достоїнства
інвалідів стане важливим внеском у подолання глибоко
несприятливого соціального становища інвалідів і в розширення
їхньої участі в громадському, політичному, економічному,
соціальному та культурному житті за рівних можливостей – як у
розвинутих країнах, так і в країнах, що розвиваються;

домовилися про таке:

Стаття 1

Мета

Мета цієї Конвенції полягає в заохоченні, захисті й
забезпеченні повного й рівного здійснення всіма інвалідами всіх
прав людини й основоположних свобод, а також у заохоченні
поважання притаманного їм достоїнства.

До інвалідів належать особи зі стійкими фізичними,
психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які під
час взаємодії з різними бар’єрами можуть заважати їхній повній та
ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими.

Стаття 2

Визначення

Для цілей цієї Конвенції:

“спілкування” включає використання мов, текстів, абетки
Брайля, тактильного спілкування, великого шрифту, доступних
мультимедійних засобів, так само, як і друкованих матеріалів,
аудіозасобів, звичайної мови, читців, а також підсилювальних і
альтернативних методів, способів та форматів спілкування, зокрема
доступної інформаційно-комунікаційної технології;

“мова” включає мовленнєві й жестові мови та інші форми
немовленнєвих мов;

“дискримінація за ознакою інвалідності” означає будь-яке
розрізнення, виключення чи обмеження з причини інвалідності, метою
або результатом якого є применшення або заперечення визнання,
реалізації або здійснення нарівні з іншими всіх прав людини й
основоположних свобод у політичній, економічній, соціальній,
культурній, цивільній чи будь-який іншій сфері. Вона включає всі
форми дискримінації, у тому числі відмову в розумному
пристосуванні;

“розумне пристосування” означає внесення, коли це потрібно в
конкретному випадку, необхідних і підхожих модифікацій і коректив,
що не стають недомірним чи невиправданим тягарем, для цілей
забезпечення реалізації або здійснення інвалідами нарівні з іншими
всіх прав людини й основоположних свобод;

“універсальний дизайн” означає дизайн предметів, обстановок,
програм та послуг, покликаний зробити їх максимально можливою
мірою придатними для використання для всіх людей без необхідності
адаптації чи спеціального дизайну. “Універсальний дизайн” не
виключає допоміжних пристроїв для конкретних груп інвалідів, де це
необхідно.

Стаття 3

Загальні принципи

Принципами цієї Конвенції є:

a) повага до притаманного людині достоїнства, її особистої
самостійності, зокрема свободи робити власний вибір, і
незалежності;

b) недискримінація;

c) повне й ефективне залучення та включення до суспільства;

d) повага до особливостей інвалідів і прийняття їх як
компонента людської різноманітності й частини людства;

e) рівність можливостей;

f) доступність;

g) рівність чоловіків і жінок;

h) повага до таких здібностей дітей-інвалідів, які
розвиваються, і повага до права дітей-інвалідів зберігати свою
індивідуальність.

Стаття 4

Загальні зобов’язання

1. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечувати й
заохочувати повну реалізацію всіх прав людини й основоположних
свобод всіма інвалідами без будь-якої дискримінації за ознакою
інвалідності. Із цією метою держави-учасниці зобов’язуються:

a) вживати всіх належних законодавчих, адміністративних та
інших заходів для здійснення прав, що визнаються в цій Конвенції;

b) вживати всіх належних заходів, зокрема законодавчих, для
зміни чи скасування існуючих законів, постанов, звичаїв та
підвалин, які є дискримінаційними стосовно інвалідів;

c) ураховувати в усіх стратегіях і програмах захист і
заохочення прав людини інвалідів;

d) утримуватися від будь-яких дій або методів, які не
узгоджуються із цією Конвенцією, і забезпечувати, щоб державні
органи та установи діяли відповідно до цієї Конвенції;

e) уживати всіх належних заходів для усунення дискримінації
за ознакою інвалідності з боку будь-якої особи, організації або
приватного підприємства;

f) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську
розробку товарів, послуг, устаткування та об’єктів універсального
дизайну (який визначено в статті 2 цієї Конвенції), пристосування
яких до конкретних потреб інваліда вимагало б якомога меншої
адаптації й мінімальних витрат, сприяти наявності й використанню
їх, а також просувати ідею універсального дизайну під час
вироблення стандартів і керівних орієнтирів;

g) проводити або заохочувати дослідну та конструкторську
розробку, а також сприяти наявності й використанню нових
технологій, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій,
засобів, що полегшують мобільність, обладнання та допоміжних
технологій, підхожих для інвалідів, приділяючи першочергову увагу
недорогим технологіям;

h) надавати інвалідам доступну інформацію про засоби, що
полегшують мобільність, обладнання та допоміжні технології,
зокрема нові технології, а також інші форми допомоги, допоміжні
послуги та об’єкти;

i) заохочувати викладання спеціалістам і персоналу, що
працюють з інвалідами, прав, які визнаються в цій Конвенції, щоб
удосконалювати надання гарантованих цими правами допомоги та
послуг.

2. Що стосується економічних, соціальних та культурних прав,
то кожна держава-учасниця зобов’язується вживати, максимально
залучаючи наявні в неї ресурси, а у випадку необхідності -
удаючися до міжнародного співробітництва, заходів для поступового
досягнення повної реалізації цих прав без шкоди для тих
сформульованих у цій Конвенції зобов’язань, які є безпосередньо
застосовними відповідно до міжнародного права.

3. Під час розробки й застосування законодавства й стратегій,
спрямованих на виконання цієї Конвенції, і в рамках інших процесів
ухвалення рішень з питань, що стосуються інвалідів,
держави-учасниці тісно консультуються з інвалідами, зокрема
дітьми-інвалідами, й активно залучають їх через організації, що їх
представляють.

4. Ніщо в цій Конвенції не зачіпає будь-яких положень, які
більшою мірою сприяють реалізації прав інвалідів і можуть
міститися в законах держави-учасниці або нормах міжнародного
права, що є чинними в цій державі. Не допускається жодне обмеження
чи применшення будь-яких прав людини й основоположних свобод, що
визнаються або існують у будь-якій державі – учасниці цієї
Конвенції на підставі закону, конвенцій, правил або звичаїв, під
приводом, що в цій Конвенції не визнаються такі права чи свободи
або що в ній вони визнаються в меншому обсязі.

5. Положення цієї Конвенції поширюються на всі частини
федеративних держав без жодних обмежень чи вилучень.

Стаття 5

Рівність і недискримінація

1. Держави-учасниці визнають, що всі особи є рівними перед
законом і за ним та мають право на рівний захист закону й рівне
користування ним без будь-якої дискримінації.

2. Держави-учасниці забороняють будь-яку дискримінацію за
ознакою інвалідності й гарантують інвалідам рівний та ефективний
правовий захист від дискримінації на будь-якому ґрунті.

3. Для заохочення рівності й усунення дискримінації
держави-учасниці вживають усіх належних заходів для забезпечення
розумного пристосування.

4. Конкретні заходи, необхідні для прискорення чи досягнення
фактичної рівності інвалідів, не вважаються дискримінацією за
змістом цієї Конвенції.

Стаття 6

Жінки-інваліди

1. Держави-учасниці визнають, що жінки-інваліди та
дівчата-інваліди піддаються множинній дискримінації, й у зв’язку
із цим уживають заходів для забезпечення повного й рівного
здійснення ними всіх прав людини й основоположних свобод.

2. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для
забезпечення всебічного розвитку, поліпшення становища та
розширення прав і можливостей жінок, щоб гарантувати їм здійснення
й реалізацію прав людини й основоположних свобод, закріплених у
цій Конвенції.

Стаття 7

Діти-інваліди

1. Держави-учасниці вживають усіх необхідних заходів для
забезпечення повного здійснення дітьми-інвалідами всіх прав людини
й основоположних свобод нарівні з іншими дітьми.

2. В усіх діях стосовно дітей-інвалідів першочергова увага
приділяється вищим інтересам дитини.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб діти-інваліди мали
право вільно висловлювати з усіх питань, що їх зачіпають, свої
погляди, які отримують належну вагомість, відповідну їхньому
вікові та зрілості, нарівні з іншими дітьми й отримувати допомогу,
яка відповідає інвалідності та вікові, у реалізації цього права.

Стаття 8

Просвітно-виховна робота

1. Держави-учасниці зобов’язуються вживати невідкладних,
ефективних та належних заходів, щоб:

a) підвищувати освіченість усього суспільства, зокрема на
рівні сім’ї, у питаннях інвалідності й зміцнювати повагу до прав і
достоїнства інвалідів;

b) вести боротьбу зі стереотипами, забобонами та шкідливими
звичаями стосовно інвалідів, зокрема на ґрунті статевої належності
й віку, в усіх сферах життя;

c) пропагувати потенціал і внесок інвалідів.

2. Уживані із цією метою заходи включають:

a) розгортання та ведення ефективних суспільно-просвітних
кампаній, покликаних:
i) виховувати сприйнятливість до прав інвалідів;
ii) заохочувати позитивні уявлення про інвалідів і глибше
розуміння їх суспільством;
iii) сприяти визнанню навичок, достоїнств і здібностей
інвалідів, а також їхнього внеску на робочому місці та на ринку
праці;

b) виховання на всіх рівнях системи освіти, зокрема в усіх
дітей починаючи з раннього віку, шанобливого ставлення до прав
інвалідів;

c) спонукання всіх органів масової інформації до такого
зображення інвалідів, яке узгоджується з метою цієї Конвенції;

d) просування виховно-ознайомчих програм, присвячених
інвалідам та їхнім правам.

Стаття 9

Доступність

1. Щоб надати інвалідам можливість вести незалежний спосіб
життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя,
держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення
інвалідам доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до
транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема
інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших
об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як
у міських, так і в сільських районах. Ці заходи, які включають
виявлення й усунення перепон і бар’єрів, що перешкоджають
доступності, повинні поширюватися, зокрема:

a) на будинки, дороги, транспорт й інші внутрішні та зовнішні
об’єкти, зокрема школи, житлові будинки, медичні установи та
робочі місця;

b) на інформаційні, комунікаційні та інші служби, зокрема
електронні служби та екстрені служби.

2. Держави-учасниці вживають також належних заходів для того,
щоб:

a) розробляти мінімальні стандарти й керівні орієнтири, що
передбачають доступність об’єктів і послуг, відкритих або таких,
що надаються населенню, уводити їх у дію та стежити за дотриманням
їх;

b) забезпечувати, щоб приватні підприємства, які пропонують
об’єкти й послуги, відкриті або такі, що надаються населенню,
ураховували всі аспекти доступності для інвалідів;

c) організовувати для всіх залучених сторін інструктаж з
проблем доступності, на які натрапляють інваліди;

d) оснащувати будинки та інші об’єкти, відкриті для
населення, знаками, виконаними абеткою Брайля у формі, що легко
читається і є зрозумілою;

e) надавати різні види послуг помічників і посередників,
зокрема провідників, читців і професійних сурдоперекладачів, для
полегшення доступності будинків та інших об’єктів, відкритих для
населення;

f) розвивати інші належні форми надання інвалідам допомоги та
підтримки, що забезпечують їм доступ до інформації;

g) заохочувати доступ інвалідів до нових
інформаційно-комунікаційних технологій і систем, зокрема
Інтернету;

h) заохочувати проектування, розробку, виробництво й
поширення первісно доступних інформаційно-комунікаційних
технологій і систем, так щоб доступність цих технологій і систем
досягалася за мінімальних витрат.

Стаття 10

Право на життя

Держави-учасниці знову підтверджують невід’ємне право кожної
людини на життя й уживають усіх необхідних заходів для
забезпечення його ефективного здійснення інвалідами нарівні з
іншими.

Стаття 11

Ситуація ризику та надзвичайні
гуманітарні ситуації

Держави-учасниці вживають відповідно до своїх зобов’язань за
міжнародним правом, зокрема міжнародним гуманітарним правом та
міжнародним правом з прав людини, усіх необхідних заходів для
забезпечення захисту й безпеки інвалідів у ситуаціях ризику,
зокрема в збройних конфліктах, надзвичайних гуманітарних ситуаціях
та під час стихійних лих.

Стаття 12

Рівність перед законом

1. Держави-учасниці підтверджують, що кожний інвалід, де б
він не знаходився, має право на рівний правовий захист.

2. Держави-учасниці визнають, що інваліди мають
правоздатність нарівні з іншими в усіх аспектах життя.

3. Держави-учасниці вживають належних заходів для надання
інвалідам доступу до підтримки, якої вони можуть потребувати під
час реалізації своєї правоздатності.

4. Держави-учасниці забезпечують, щоб усі заходи, пов’язані з
реалізацією правоздатності, передбачали належні та ефективні
гарантії недопущення зловживань відповідно до міжнародного права з
прав людини. Такі гарантії повинні забезпечувати, щоб заходи,
пов’язані з реалізацією правоздатності, орієнтувалися на повагу до
прав, волі та переваг особи, були вільні від конфлікту інтересів і
недоречного впливу, були домірні обставинам цієї особи й
пристосовані до них, застосовувалися протягом якомога меншого
строку й регулярно перевірялися компетентним, незалежним та
безстороннім органом чи судовою інстанцією. Ці гарантії повинні
бути домірні тій мірі, якою такі заходи зачіпають права та
інтереси цієї особи.

5. З урахуванням положень цієї статті держави-учасниці
вживають усіх належних і ефективних заходів для забезпечення
рівних прав інвалідів на володіння майном і його успадкування, на
управління власними фінансовими справами, а також на рівний доступ
до банківських позик, іпотечних кредитів та інших форм фінансового
кредитування й забезпечують, щоб інваліди не позбавлялися довільно
свого майна.

Стаття 13

Доступ до правосуддя

1. Держави-учасниці забезпечують інвалідам нарівні з іншими
ефективний доступ до правосуддя, зокрема передбачаючи процесуальні
та відповідні вікові корективи, які полегшують виконання ними
своєї ефективної ролі прямих і опосередкованих учасників, у тому
числі свідків, на всіх стадіях юридичного процесу, зокрема на
стадії розслідування та інших стадіях попереднього провадження.

2. Щоб сприяти забезпеченню інвалідам ефективного доступу до
правосуддя, держави-учасниці сприяють належному навчанню осіб, які
працюють у сфері здійснення правосуддя, зокрема в поліції та
пенітенціарній системі.

Стаття 14

Свобода та особиста недоторканість

1. Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди нарівні з
іншими:

a) користувалися правом на свободу та особисту
недоторканість;

b) не позбавлялися волі незаконно чи довільно й щоб будь-яке
позбавлення волі відповідало законові, а наявність інвалідності в
жодному випадку не ставала підставою для позбавлення волі.

2. Держави-учасниці забезпечують, щоб у випадку, коли на
підставі якої-небудь процедури інваліди позбавляються волі, у них
нарівні з іншими були гарантії, що узгоджуються з міжнародним
правом з прав людини, і щоб поводження з ними відповідало цілям і
принципам цієї Конвенції, зокрема забезпечення розумного
пристосування.

Стаття 15

Свобода від катувань і жорстоких,
нелюдських або таких, що принижують гідність,
видів поводження та покарання

1. Ніхто не повинен піддаватися катуванням або жорстоким,
нелюдським чи таким, що принижують його гідність, поводженню або
покаранню. Зокрема, жодна особа не повинна без власної вільної
згоди піддаватися медичним чи науковим дослідам.

2. Держави-учасниці вживають усіх ефективних законодавчих,
адміністративних, судових чи інших заходів для того, щоб інваліди
нарівні з іншими не піддавалися катуванням або жорстоким,
нелюдським чи таким, що принижують гідність, видам поводження та
покарання.

Стаття 16

Свобода від експлуатації, насилля та наруги

1. Держави-учасниці вживають усіх належних законодавчих,
адміністративних, соціальних, просвітних та інших заходів для
захисту інвалідів як удома, так і поза ним від усіх форм
експлуатації, насилля та наруги, зокрема від тих їхніх аспектів,
які мають гендерне підґрунтя.

2. Держави-учасниці вживають також усіх належних заходів для
недопущення всіх форм експлуатації, насилля та наруги,
забезпечуючи, зокрема, підхожі форми надання допомоги і підтримки,
яка враховує віково-статеву специфіку інвалідів, їхнім сім’ям та
особам, які здійснюють догляд за інвалідами, зокрема шляхом
ознайомлення й освіти з питання про те, як уникати проявів
експлуатації, насилля та наруги, визначати їх та повідомляти про
них. Держави-учасниці забезпечують, щоб послуги з надання захисту
надавалися з урахуванням віково-статевої специфіки й фактора
інвалідності.

3. Прагнучи запобігати проявам усіх форм експлуатації,
насилля та наруги, держави-учасниці забезпечують, щоб усі установи
та програми, призначені для обслуговування інвалідів, перебували
під ефективним наглядом з боку незалежних органів.

4. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для
сприяння фізичному, когнітивному та психологічному відновленню,
реабілітації та соціальній реінтеграції інвалідів, які стали
жертвами будь-якої форми експлуатації, насилля чи наруги, зокрема
шляхом услуговування з надання захисту. Такі відновлення та
реінтеграція відбуваються в обстановці, що сприяє зміцненню
здоров’я, благополуччя, самоповаги, достоїнства та самостійності
відповідної особи, і здійснюються з урахуванням потреб, зумовлених
віково-статевою специфікою.

5. Держави-учасниці приймають ефективні законодавство та
стратегії, зокрема орієнтовані на жінок і дітей, для забезпечення
того, щоб випадки експлуатації, насилля та наруги стосовно
інвалідів виявлялися, розслідувалися та в належних випадках
переслідувалися.

Стаття 17

Захист особистої цілісності

Кожний інвалід має право на повагу до його фізичної та
психічної цілісності нарівні з іншими.

Стаття 18

Свобода пересування та громадянство

1. Держави-учасниці визнають права інвалідів на свободу
пересування, на свободу вибору місця проживання та на громадянство
нарівні з іншими, зокрема шляхом забезпечення того, щоб інваліди:

a) мали право набувати й змінювати громадянство та не
позбавлялися свого громадянства довільно чи з причини
інвалідності;

b) не позбавлялися, з причини інвалідності, можливості
отримувати документи, що підтверджують їхнє громадянство, чи
будь-які інші документи, що посвідчують їхню особу, володіти
такими документами й користуватися ними чи використовувати
відповідні процедури, наприклад імміграційні, які можуть бути
необхідні для полегшення здійснення права на свободу пересування;

c) мали право вільно залишати будь-яку країну, зокрема
власну;

d) не позбавлялися довільно або з причини інвалідності права
на в’їзд до власної країни.

2. Діти-інваліди реєструються відразу після народження та з
моменту народження мають право на ім’я та на набуття громадянства,
а також найможливішою мірою право знати своїх батьків і право на
їхню турботу.

Стаття 19

Самостійний спосіб життя
й залучення до місцевої спільноти

Держави – учасниці цієї Конвенції визнають рівне право всіх
інвалідів жити у звичайних місцях проживання, коли варіанти вибору
є рівними з іншими людьми, і вживають ефективних і належних
заходів для того, щоб сприяти повній реалізації інвалідами цього
права та повному включенню й залученню їх до місцевої спільноти,
зокрема забезпечуючи, щоб:

a) інваліди мали можливість вибирати нарівні з іншими людьми
своє місце проживання й те, де й з ким проживати, і не були
зобов’язані проживати в якихось визначених житлових умовах;

b) інваліди мали доступ до різного роду послуг, що надаються
вдома, за місцем проживання, та інших допоміжних послуг на базі
місцевої спільноти, зокрема персональної допомоги, необхідної для
підтримки життя в місцевій спільноті й уключення до неї, а також
для недопущення ізоляції або сегрегації від місцевої спільноти;

c) послуги та об’єкти колективного користування, призначені
для населення в цілому, були рівною мірою доступні для інвалідів і
відповідали їхнім потребам.

Стаття 20

Індивідуальна мобільність

Держави-учасниці вживають ефективних заходів для забезпечення
індивідуальної мобільності інвалідів з максимально можливим
ступенем їхньої самостійності, зокрема шляхом:

a) сприяння індивідуальній мобільності інвалідів вибраним
ними способом, у вибраний ними час та за доступною ціною;

b) полегшення доступу інвалідів до якісних засобів, що
полегшують мобільність, пристроїв, допоміжних технологій та послуг
помічників і посередників, зокрема за рахунок надання їх за
доступною ціною;

c) навчання інвалідів та кадрів спеціалістів, що з ними
працюють, навичкам мобільності;

d) спонукання підприємств, що займаються виробництвом
засобів, які полегшують мобільність, пристроїв та допоміжних
технологій, до врахування всіх аспектів мобільності інвалідів.

Стаття 21

Свобода висловлення думки та переконань
і доступ до інформації

Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для
забезпечення того, щоб інваліди могли користуватися правом на
свободу висловлення думки та переконань, зокрема свободу шукати,
отримувати й поширювати інформацію та ідеї нарівні з іншими,
користуючися за власним вибором усіма формами спілкування,
визначеними в статті 2 цієї Конвенції, зокрема шляхом:

a) забезпечення інвалідів інформацією, призначеною для
широкої публіки, у доступних форматах і з використанням
технологій, що враховують різні форми інвалідності, своєчасно й
без додаткової плати;

b) прийняття та сприяння використанню в офіційних відносинах:
жестових мов, абетки Брайля, підсилювальних і альтернативних
способів спілкування й усіх інших доступних способів, методів та
форматів спілкування за вибором інвалідів;

c) активного спонукання приватних підприємств, що надають
послуги широкій публіці, зокрема через Інтернет, до надання
інформації та послуг у доступних і придатних для інвалідів
форматах;

d) спонукання засобів масової інформації, зокрема тих, що
надають інформацію через Інтернет, до перетворення своїх послуг на
доступні для інвалідів;

e) визнання й заохочення використання жестових мов.

Стаття 22

Недоторканість приватного життя

1. Незалежно від місця проживання чи житлових умов жодний
інвалід не повинен наражатися на довільне чи незаконне посягання
на недоторканість його приватного життя, сім’ї, житла чи
листування та інших видів спілкування або на незаконні нападки на
його честь і репутацію. Інваліди мають право на захист закону від
таких посягань або нападок.

2. Держави-учасниці охороняють конфіденційність відомостей
про особу, стан здоров’я та реабілітацію інвалідів нарівні з
іншими.

Стаття 23

Повага до дому та сім’ї

1. Держави-учасниці вживають ефективних і належних заходів
для усунення дискримінації стосовно інвалідів у всіх питаннях, що
стосуються шлюбу, сім’ї, батьківства, материнства та особистих
взаємин, нарівні з іншими, прагнучи при цьому забезпечити, щоб:

a) визнавалося право всіх інвалідів, які досягли шлюбного
віку, укладати шлюб і створювати сім’ю на підставі вільної та
повної згоди тих, хто одружується;

b) визнавалися права інвалідів на вільне й відповідальне
прийняття рішень про кількість дітей та інтервали між їхнім
народженням і на доступ до інформації, що відповідає їхньому
вікові, та до освіти в питаннях репродуктивної поведінки та
планування сім’ї, а також надавалися засоби, які дають їм змогу
здійснювати ці права;

c) інваліди, зокрема діти, нарівні з іншими зберігали свою
фертильність.

2. Держави-учасниці забезпечують права та обов’язки інвалідів
стосовно опікунства, піклування, опіки, усиновлення дітей чи
аналогічних інститутів, коли ці поняття є в національному
законодавстві; в усіх випадках першочергове значення мають вищі
інтереси дитини. Держави-учасниці надають інвалідам належну
допомогу у виконанні ними своїх обов’язків виховувати дітей.

3. Держави-учасниці забезпечують, щоб діти-інваліди мали
рівні права стосовно сімейного життя. Для реалізації цих прав і
недопущення приховування дітей-інвалідів, залишення їх, ухиляння
від догляду за ними та сегрегації їх держави-учасниці
зобов’язуються від самого початку забезпечувати дітей-інвалідів та
їхні сім’ї всебічною інформацією, послугами та підтримкою.

4. Держави-учасниці забезпечують, щоб дитина не розлучалася
зі своїми батьками проти їхньої волі, за винятком випадків, коли
піднаглядні судові компетентні органи відповідно до застосовних
законів та процедур визначають, що таке розлучення є необхідним з
огляду на вищі інтереси дитини. За жодних обставин дитина не може
бути розлучена з батьками з причини інвалідності або самої дитини,
або одного чи обох батьків.

5. Держави-учасниці зобов’язуються у випадку, коли найближчі
родичі не в змозі забезпечити догляд за дитиною-інвалідом,
докладати всіх зусиль для того, щоб організувати альтернативний
догляд за рахунок залучення більш дальніх родичів, а у випадку
відсутності такої можливості – за рахунок створення сімейних умов
для проживання дитини в місцевій спільноті.

Стаття 24

Освіта

1. Держави-учасниці визнають право інвалідів на освіту. Для
цілей реалізації цього права без дискримінації й на підставі
рівності можливостей держави-учасниці забезпечують інклюзивну
освіту на всіх рівнях і навчання протягом усього життя, прагнучи
при цьому:

a) до повного розвитку людського потенціалу, а також почуття
достоїнства та самоповаги та до посилення поваги до прав людини,
основоположних свобод і людської багатоманітності;

b) до розвитку особистості, талантів і творчості інвалідів, а
також їхніх розумових і фізичних здібностей у найповнішому обсязі;

c) до надання інвалідам можливості брати ефективну участь у
житті вільного суспільства;

2. Під час реалізації цього права держави-учасниці
забезпечують, щоб:

a) інваліди не виключалися через інвалідність із системи
загальної освіти, а діти-інваліди – із системи безплатної та
обов’язкової початкової або середньої освіти;

b) інваліди мали нарівні з іншими доступ до інклюзивної,
якісної та безплатної початкової й середньої освіти в місцях свого
проживання;

c) забезпечувалося розумне пристосування, що враховує
індивідуальні потреби;

d) інваліди отримували всередині системи загальної освіти
необхідну підтримку для полегшення їхнього ефективного навчання;

e) в умовах, які максимально сприяють засвоєнню знань і
соціальному розвиткові, відповідно до мети повного охоплення
вживались ефективні заходи з організації індивідуалізованої
підтримки.

3. Держави-учасниці надають інвалідам можливість засвоювати
життєві та соціалізаційні навички, щоб полегшити їхню повну й
рівну участь в процесі освіти і як членів місцевої спільноти.
Держави-учасниці вживають у цьому напрямі належних заходів,
зокрема:

a) сприяють засвоєнню абетки Брайля, альтернативних шрифтів,
підсилювальних та альтернативних методів, способів і форматів
спілкування, а також навичок орієнтації та мобільності й сприяють
підтримці з боку однолітків і наставництву;

b) сприяють засвоєнню жестової мови та заохоченню мовної
самобутності глухих;

c) забезпечують, щоб навчання осіб, зокрема дітей, які є
сліпими, глухими чи сліпоглухими, здійснювалося з допомогою
найбільш підхожих для інваліда мов, методів і способів спілкування
і в обстановці, яка максимально сприяє засвоєнню знань і
соціальному розвиткові.

4. Щоб сприяти забезпеченню реалізації цього права,
держави-учасниці вживають належних заходів для залучення до роботи
вчителів, зокрема й учителів-інвалідів, які володіють жестовою
мовою та (чи) абеткою Брайля, та для навчання спеціалістів і
персоналу, що працюють на всіх рівнях системи освіти. Таке
навчання охоплює освіту в питаннях інвалідності й використання
підхожих підсилювальних і альтернативних методів, способів та
форматів спілкування, навчальних методик і матеріалів для надання
підтримки інвалідам.

5. Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди могли мати
доступ до загальної вищої освіти, професійного навчання, освіти
для дорослих і навчання протягом усього життя без дискримінації та
нарівні з іншими. Із цією метою держави-учасниці забезпечують, щоб
для інвалідів забезпечувалося розумне пристосування.

Стаття 25

Здоров’я

Держави-учасниці визнають, що інваліди мають право на
найбільш досяжний рівень здоров’я без дискримінації за ознакою
інвалідності. Держави-учасниці вживають усіх належних заходів для
забезпечення доступу інвалідів до послуг у сфері охорони здоров’я,
які враховують гендерну специфіку, у тому числі до реабілітації за
станом здоров’я. Зокрема, держави-учасниці:

a) забезпечують інвалідам той самий набір, якість і рівень
безплатних або недорогих послуг і програм з охорони здоров’я, що й
іншим особам, зокрема у сфері сексуального та репродуктивного
здоров’я та за державними програмами охорони здоров’я, що
пропонуються населенню;

b) надають ті послуги у сфері охорони здоров’я, які необхідні
інвалідам безпосередньо з причини їхньої інвалідності, зокрема
послуги з ранньої діагностики, а в підхожих випадках – корекції та
послуги, покликані звести до мінімуму та запобігти подальшому
виникненню інвалідності, зокрема серед дітей і людей похилого
віку;

c) організують ці послуги у сфері охорони здоров’я якомога
ближче до місць безпосереднього проживання цих людей, зокрема в
сільських районах;

d) вимагають, щоб спеціалісти з охорони здоров’я надавали
інвалідам послуги такої самої якості, що й іншим особам, зокрема
на підставі вільної та поінформованої згоди через, серед іншого,
підвищення обізнаності стосовно прав людини, достоїнства,
самостійності й потреб інвалідів за рахунок навчання та прийняття
етичних стандартів для державної та приватної охорони здоров’я;

e) забороняють дискримінацію стосовно інвалідів під час
надання медичного страхування та страхування життя, якщо останнє
дозволене національним правом, і передбачають, що воно надається
на справедливих і розумних засадах;

f) не допускають дискримінаційної відмови в охороні здоров’я
чи послугах у цій галузі чи отриманні їжі або рідин з причини
інвалідності.

Стаття 26

Абілітація та реабілітація

1. Держави-учасниці вживають, зокрема за підтримки з боку
інших інвалідів, ефективних і належних заходів для того, щоб
надати інвалідам можливість для досягнення й збереження
максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних
та професійних здібностей і повного включення й залучення до всіх
аспектів життя. Із цією метою держави-учасниці організовують,
зміцнюють та розширюють комплексні абілітаційні та реабілітаційні
послуги й програми, особливо у сфері охорони здоров’я, зайнятості,
освіти й соціального обслуговування, таким чином, щоб ці послуги
та програми:

a) починали реалізуватися якомога раніше й ґрунтувалися на
багатопрофільній оцінці потреб і сильних сторін індивіда;

b) сприяли залученню та включенню до місцевої спільноти й до
всіх аспектів життя суспільства, мали добровільний характер і були
доступні для інвалідів якомога ближче до місць їхнього
безпосереднього проживання, зокрема в сільських районах.

2. Держави-учасниці заохочують розвиток початкового й
подальшого навчання спеціалістів і персоналу, які працюють у сфері
абілітаційних і реабілітаційних послуг.

3. Держави-учасниці заохочують наявність, знання та
використання допоміжних пристроїв і технологій, що стосуються
абілітації й реабілітації та призначені для інвалідів.

Стаття 27

Праця та зайнятість

1. Держави-учасниці визнають право інвалідів на працю нарівні
з іншими; воно включає право на отримання можливості заробляти
собі на життя працею, яку інвалід вільно вибрав чи на яку він
вільно погодився, в умовах, коли ринок праці та виробниче
середовище є відкритими, інклюзивними та доступними для інвалідів.
Держави-учасниці забезпечують і заохочують реалізацію права на
працю, зокрема тими особами, які отримують інвалідність під час
трудової діяльності, шляхом ужиття, у тому числі в законодавчому
порядку, належних заходів, спрямованих, зокрема, на таке:

a) заборону дискримінації за ознакою інвалідності стосовно
всіх питань, які стосуються всіх форм зайнятості, зокрема умов
прийому на роботу, наймання та зайнятості, збереження роботи,
просування по службі та безпечних і здорових умов праці;

b) захист прав інвалідів нарівні з іншими на справедливі й
сприятливі умови праці, зокрема рівні можливості й рівну
винагороду за працю рівної цінності, безпечні та здорові умови
праці, зокрема захист від домагань, та задоволення скарг;

c) забезпечення того, щоб інваліди могли здійснювати свої
трудові й профспілкові права нарівні з іншими;

d) надання інвалідам можливості для ефективного доступу до
загальних програм технічної та професійної орієнтації, служб
працевлаштування та професійного й безперервного навчання;

e) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування
інвалідів та просування їх по службі, а також надання допомоги в
пошуку, отриманні, збереженні та відновленні роботи;

f) розширення можливостей для індивідуальної трудової
діяльності, підприємництва, розвитку кооперативів і організації
власної справи;

g) наймання інвалідів у державному секторі;

h) стимулювання наймання інвалідів у приватному секторі за
допомогою належних стратегій і заходів, які можуть уключати
програми позитивних дій, стимули та інші заходи;

i) забезпечення інвалідам розумного пристосування робочого
місця;

j) заохочення набуття інвалідами досвіду роботи в умовах
відкритого ринку праці;

k) заохочення програм професійної та кваліфікаційної
реабілітації, збереження робочих місць і повернення на роботу для
інвалідів.

2. Держави-учасниці забезпечують, щоб інваліди не
утримувалися в рабстві чи в підневільному становищі й були
захищені нарівні з іншими від примусової чи обов’язкової праці.

Стаття 28

Достатній життєвий рівень та соціальний захист

1. Держави-учасниці визнають право інвалідів на достатній
життєвий рівень для них самих та їхніх сімей, що включає достатнє
харчування, одяг та житло, і на безперервне поліпшення умов життя
й уживають належних заходів для забезпечення та заохочення
реалізації цього права без дискримінації за ознакою інвалідності.

2. Держави-учасниці визнають право інвалідів на соціальний
захист і на користування цим правом без дискримінації за ознакою
інвалідності й уживають належних заходів для забезпечення та
заохочення реалізації цього права, зокрема заходів:

a) із забезпечення інвалідам рівного доступу до отримання
чистої води та із забезпечення доступу до належних і недорогих
послуг, пристроїв та іншої допомоги для задоволення потреб,
пов’язаних з інвалідністю;

b) із забезпечення інвалідам, зокрема жінкам, дівчатам і
людям похилого віку з інвалідністю, доступу до програм соціального
захисту й програм скорочення масштабів убогості;

c) із забезпечення інвалідам та їхнім сім’ям, що живуть в
умовах убогості, доступу до допомоги з боку держави з метою
покриття витрат, пов’язаних з інвалідністю, зокрема належного
навчання, консультування, фінансової допомоги та тимчасового
патронажного догляду;

d) із забезпечення інвалідам доступу до програм державного
житла;

e) із забезпечення інвалідам доступу до пенсійних допомоги та
програм.

Стаття 29

Участь у політичному та суспільному житті

Держави-учасниці гарантують інвалідам політичні права й
можливість користуватися ними нарівні з іншими та зобов’язуються:

a) забезпечувати, щоб інваліди могли брати ефективну й
усебічну участь, прямо або через вільно обраних представників, у
політичному й суспільному житті нарівні з іншими, зокрема мали
право та можливість голосувати й бути обраними, зокрема шляхом:
i) забезпечення того, щоб процедури, приміщення та матеріали
для голосування були підхожими, доступними та легкими для
розуміння й використання;

ii) захисту права інвалідів на участь у таємному голосуванні
на виборах і публічних референдумах без залякування та на
висунення своїх кандидатур для виборів, на фактичне зайняття посад
і виконання всіх публічних функцій на всіх рівнях державної
влади – за сприяння використанню допоміжних і нових технологій, де
це є доречним;
iii) гарантування вільного волевиявлення інвалідів як
виборців та із цією метою – задоволення, коли це необхідно, їхніх
прохань про надання їм якою-небудь особою за їхнім вибором
допомоги в голосуванні;

b) активно сприяти створенню обстановки, в якій інваліди
могли б ефективно й усебічно брати участь в управлінні державними
справами без дискримінації та нарівні з іншими, і заохочувати їхню
участь у державних справах, зокрема:
i) участь у неурядових організаціях та об’єднаннях, робота
яких пов’язана з державним і політичним життям країни, зокрема в
діяльності політичних партій і керівництві ними;
ii) створення організацій інвалідів і вступ до них для того,
щоб представляти інвалідів на міжнародному, національному,
регіональному та місцевому рівнях.

Стаття 30

Участь у культурному житті, проведенні дозвілля
й відпочинку та заняттях спортом

1. Держави-учасниці визнають право інвалідів брати участь
нарівні з іншими в культурному житті й уживають усіх належних
заходів для забезпечення того, щоб інваліди:

a) мали доступ до творів культури в доступних форматах;

b) мали доступ до телевізійних програм, фільмів, театру та
інших культурних заходів у доступних форматах;

c) мали доступ до таких місць культурних заходів чи послуг,
як театри, музеї, кінотеатри, бібліотеки й туристичні послуги, а
також мали найможливішою мірою доступ до пам’ятників і об’єктів,
що мають національну культурну значущість.

2. Держави-учасниці вживають належних заходів для того, щоб
надати інвалідам можливість розвивати й використовувати свій
творчий, художній та інтелектуальний потенціал – не тільки для
власного блага, а й для збагачення всього суспільства.

3. Держави-учасниці роблять відповідно до міжнародного права
всі належні кроки для забезпечення того, щоб закони про захист
прав інтелектуальної власності не ставали невиправданим чи
дискримінаційним бар’єром для доступу інвалідів до творів
культури.

4. Інваліди мають право нарівні з іншими на визнання й
підтримку їхньої особливої культурної та мовної самобутності,
зокрема жестових мов і культури глухих.

5. Щоб надати інвалідам можливість брати участь нарівні з
іншими у проведенні дозвілля та відпочинку й у спортивних заходах,
держави-учасниці вживають належних заходів:

a) для заохочення й пропаганди найповнішої участі інвалідів у
загальнопрофільних спортивних заходах на всіх рівнях;

b) для забезпечення того, щоб інваліди мали можливість
організовувати спортивні та дозвільні заходи спеціально для
інвалідів, розвивати їх і брати в них участь, і для сприяння у
цьому зв’язку тому, щоб їм нарівні з іншими надавались належні
навчання, підготовка та ресурси;

c) для забезпечення того, щоб інваліди мали доступ до
спортивних, рекреаційних і туристичних об’єктів;

d) для забезпечення того, щоб діти-інваліди мали рівний з
іншими дітьми доступ до участі в іграх, у проведенні дозвілля та
відпочинку й у спортивних заходах, зокрема заходах у рамках
шкільної системи;

e) для забезпечення того, щоб інваліди мали доступ до послуг
тих, хто займається організацією дозвілля, туризму, відпочинку та
спортивних заходів.

Стаття 31

Статистика та збирання даних

1. Держави-учасниці зобов’язуються здійснювати збирання
належної інформації, зокрема статистичних і дослідних даних, що
дають їм змогу розробляти й здійснювати стратегії для цілей
виконання цієї Конвенції. У ході збирання та зберігання цієї
інформації належить:

a) дотримуватись юридично встановлених гарантій, зокрема
законодавства про захист даних, щоб забезпечити конфіденційність і
недоторканість приватного життя інвалідів;

b) дотримуватися міжнародновизнаних норм, які стосуються
захисту прав людини й основоположних свобод, а також етичних
принципів під час збирання й використання статистичних даних.

2. Зібрана відповідно до цієї статті інформація
дезагрегується відповідним чином і використовується для сприяння
оцінці того, як держави-учасниці виконують свої зобов’язання за
цією Конвенцією, а також для виявлення та усунення бар’єрів, на
які інваліди натрапляють під час здійснення своїх прав.

3. Держави-учасниці беруть на себе відповідальність за
поширення цих статистичних даних і забезпечують доступність їх для
інвалідів та інших осіб.

Стаття 32

Міжнародне співробітництво

1. Держави-учасниці визнають важливість міжнародного
співробітництва та його заохочення задля підтримки національних
зусиль з реалізації цілей і завдань цієї Конвенції та вживають у
цьому зв’язку належних і ефективних заходів по міжнародній лінії,
а де це є доречним – у партнерстві з відповідними міжнародними та
регіональними організаціями й громадянським суспільством, зокрема
організаціями інвалідів. Такі заходи могли б, зокрема, уключати:

a) забезпечення того, щоб міжнародне співробітництво, зокрема
міжнародні програми розвитку, охоплювало інвалідів і було для них
доступним;

b) полегшення й підтримку зміцнення наявних можливостей,
зокрема шляхом взаємного обміну інформацією, досвідом, програмами
та передовими напрацюваннями;

c) сприяння співробітництву в галузі досліджень і доступу до
науково-технічних знань;

d) надання, де це є доречним, техніко-економічної допомоги,
зокрема шляхом полегшення доступу до доступних і допоміжних
технологій і шляхом взаємного обміну ними, а також через передачу
технологій.

2. Положення цієї статті не зачіпають обов’язку кожної
держави-учасниці з виконання своїх зобов’язань відповідно до цієї
Конвенції.

Стаття 33

Національне виконання та моніторинг

1. Держави-учасниці відповідно до свого організаційного
устрою призначають в уряді одну чи кілька інстанцій, що курирують
питання, пов’язані з виконанням цієї Конвенції, і належним чином
вивчають можливість заснування або призначення в уряді
координаційного механізму для сприяння відповідній роботі в різних
секторах і на різних рівнях.

2. Держави-учасниці відповідно до свого правового й
адміністративного устрою підтримують, зміцнюють, призначають або
засновують у себе структуру, яка включає, де це є доречним, один
чи кілька незалежних механізмів, для заохочення, захисту й
моніторингу виконання цієї Конвенції. Під час призначення або
заснування такого механізму держави-учасниці беруть до уваги
принципи, що стосуються статусу й функціонування національних
установ, які займаються захистом і заохоченням прав людини.

3. Громадянське суспільство, зокрема інваліди й організації,
що їх представляють, у повному обсязі залучаються до процесу
нагляду й беруть участь у ньому.

Стаття 34

Комітет з прав інвалідів

1. Засновується Комітет з прав інвалідів (далі – Комітет),
який виконує функції, передбачені нижче.

2. У момент набрання чинності цією Конвенцією Комітет
складається з дванадцяти експертів. Після ще шістдесяти
ратифікацій Конвенції чи приєднань до неї членський склад Комітету
збільшується на шість осіб, досягаючи максимуму – вісімнадцяти
членів.

3. Члени Комітету виступають від власної особи та мають
високі моральні якості й визнану компетентність і досвід у галузі,
що охоплюється цією Конвенцією. Під час висунення своїх кандидатів
державам-учасницям пропонується належним чином ураховувати
положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї Конвенції.

4. Члени Комітету обираються державами-учасницями, причому
приділяється увага справедливому географічному розподілові,
представництву різних форм цивілізації та основних правових
систем, збалансованій представленості статей та участі
експертів-інвалідів.

5. Члени Комітету обираються таємним голосуванням зі списку
кандидатів, висунутих державами-учасницями із числа своїх
громадян, на засіданнях Конференції держав-учасниць. На цих
засіданнях, на яких дві третини держав-учасниць складають кворум,
обраними до складу Комітету є ті кандидати, які отримали найбільшу
кількість голосів і абсолютну більшість голосів представників
держав-учасниць, які були присутні та брали участь у голосуванні.

6. Перші вибори проводяться не пізніше, ніж через шість
місяців від дня набрання чинності цією Конвенцією. Щонайменше за
чотири місяці до дати кожних виборів Генеральний секретар
Організації Об’єднаних Націй звертається до держав-учасниць з
листом, пропонуючи їм подати кандидатури протягом двох місяців.
Потім Генеральний секретар складає за алфавітом список усіх
висунутих таким чином кандидатів із зазначенням держав-учасниць,
що їх висунули, і надсилає його державам-учасницям цієї Конвенції.

7. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони
мають право бути переобраними тільки один раз. Проте строк
повноважень шести із членів, обраних на перших виборах,
закінчується в кінці дворічного періоду; негайно після перших
виборів імена цих шести членів визначаються жеребкуванням
головуючим на засіданні, про яке йдеться в пункті 5 цієї статті.

8. Обрання шести додаткових членів Комітету приурочується до
звичайних виборів, що регулюються відповідними положеннями цієї
статті.

9. Якщо який-небудь член Комітету вмирає або йде у відставку
чи оголошує, що не в змозі більше виконувати свої обов’язки з
якоїсь іншої причини, держава-учасниця, що висунула кандидатуру
цього члена, на строк повноважень, що залишився, призначає іншого
експерта, який має кваліфікацію та відповідає вимогам,
передбаченим у відповідних положеннях цієї статті.

10. Комітет установлює власні правила процедури.

11. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй
представляє необхідний персонал і матеріальні засоби для
ефективного здійснення Комітетом своїх функцій відповідно до цієї
Конвенції та скликає його перше засідання.

12. Члени Комітету, заснованого відповідно до цієї Конвенції,
отримують винагороду, що затверджується Генеральною Асамблеєю
Організації Об’єднаних Націй, з коштів Організації Об’єднаних
Націй у порядку й на умовах, що встановлюються Асамблеєю з
урахуванням важливості обов’язків Комітету.

13. Члени Комітету мають право на пільги, привілеї та
імунітети експертів у відрядженнях у справах Організації
Об’єднаних Націй, закріплені у відповідних розділах Конвенції про
привілеї та імунітети Об’єднаних Націй ( 995_150 ).

Стаття 35

Доповіді держав-учасниць

1. Кожна держава-учасниця подає Комітетові через Генерального
секретаря Організації Об’єднаних Націй усеосяжну доповідь про
заходи, ужиті для виконання нею своїх зобов’язань за цією
Конвенцією, і про прогрес, досягнутий стосовно цього, протягом
двох років після набрання чинності цією Конвенцією для відповідної
держави-учасниці.

2. У подальшому держави-учасниці надають наступні доповіді не
рідше, ніж раз на чотири роки, а також тоді, коли про це попросить
Комітет.

3. Комітет установлює керівні принципи, що визначають зміст
доповідей.

4. Державі-учасниці, яка надала Комітетові всеосяжну першу
доповідь, немає необхідності повторювати у своїх наступних
доповідях раніше надану інформацію. Державам-учасницям
пропонується подумати про те, щоб робити підготовку доповідей
Комітетові відкритим і транспарентним процесом, і належним чином
ураховувати положення, сформульоване в пункті 3 статті 4 цієї
Конвенції.

5. У доповідях можуть зазначатися фактори й труднощі, що
впливають на ступінь виконання зобов’язань за цією Конвенцією.

Стаття 36

Розгляд доповідей

1. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який вносить
стосовно неї пропозиції та загальні рекомендації, які він уважає
доречними, і надсилає їх відповідній державі-учасниці.
Держава-учасниця може у відповідь надіслати Комітетові будь-яку
інформацію за власним вибором. Комітет може запитувати в
держав-учасниць додаткову інформацію, що стосується виконання цієї
Конвенції.

2. Коли держава-учасниця суттєво запізнюється з поданням
доповіді, Комітет може повідомити відповідній державі-учасниці про
те, що якщо протягом трьох місяців після цього повідомлення
відповідна доповідь не буде подана, то питання про виконання цієї
Конвенції в цій державі-учасниці необхідно буде розглянути на
підставі достовірної інформації, що її має у своєму розпорядженні
Комітет. Комітет пропонує відповідній державі-учасниці взяти
участь у такому розгляді. Якщо держава-учасниця у відповідь
подасть відповідну доповідь, то застосовуються положення пункту 1
цієї статті.

3. Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй надає
доповіді в розпорядження всіх держав-учасниць.

4. Держави-учасниці забезпечують широкий доступ до своїх
доповідей для громадськості у себе в країні й полегшують
ознайомлення з пропозиціями та загальними рекомендаціями, що
стосуються цих доповідей.

5. Коли Комітет уважає це доречним, він надсилає доповіді
держав-учасниць до спеціалізованих установ, фондів та програм
Організації Об’єднаних Націй, а також до інших компетентних
органів, щоб ті звернули увагу на висловлене там прохання стосовно
надання технічної консультації або допомоги чи вказівку, що
міститься там, стосовно потреби в останніх, разом із зауваженнями
та рекомендаціями Комітету (якщо такі є) з приводу цих прохань або
вказівок.

Стаття 37

Співробітництво між державами-учасницями
й Комітетом

1. Кожна держава-учасниця співробітничає з Комітетом і сприяє
його членам у виконанні ними свого мандату.

2. У своїх відносинах із державами – учасницями Комітет
належним чином ураховує шляхи й засоби нарощування національних
можливостей стосовно виконання цієї Конвенції, зокрема з допомогою
міжнародного співробітництва.

Стаття 38

Відносини Комітету з іншими органами

Для сприяння ефективному виконанню цієї Конвенції й
заохочення міжнародного співробітництва у сфері, що нею
охоплюється:

a) спеціалізовані установи та інші органи Організації
Об’єднаних Націй мають право бути представленими під час розгляду
питання про виконання таких положень цієї Конвенції, які
підпадають під їхній мандат. Коли Комітет уважає це доречним, він
може пропонувати спеціалізованим установам та іншим компетентним
органам зробити експертний висновок стосовно виконання Конвенції в
галузях, що підпадають під їхні відповідні мандати. Комітет може
пропонувати спеціалізованим установам та іншим органам Організації
Об’єднаних Націй подати доповіді про виконання Конвенції в
галузях, що належать до сфери їхньої діяльності;

b) під час виконання свого мандату Комітет консультується,
коли це є доречним, з іншими відповідними органами, заснованими на
підставі міжнародних договорів з прав людини, щоб забезпечувати
узгодженість їхніх відповідних керівних принципів подання
доповідей, а також пропозицій і загальних рекомендацій, що ними
вносяться, та уникати дублювання та паралелізму під час здійснення
ними своїх функцій.

Стаття 39

Доповідь Комітету

Комітет раз на два роки подає Генеральній Асамблеї та
Економічній і Соціальній Раді доповідь про свою діяльність і може
виносити пропозиції і загальні рекомендації, що ґрунтуються на
розгляді отриманих від держав-учасниць доповідей та інформації.
Такі пропозиції та загальні рекомендації включаються до доповіді
Комітету разом з коментарями (якщо такі є) держав-учасниць.

Стаття 40

Конференція держав-учасниць

1. Держави-учасниці регулярно збираються на Конференцію
держав-учасниць для розгляду будь-якого питання, що стосується
виконання цієї Конвенції.

2. Не пізніше, ніж через шість місяців після набрання
чинності цією Конвенцією Генеральний секретар Організації
Об’єднаних Націй скликає Конференцію держав-учасниць. Наступні
наради скликаються Генеральним секретарем раз на два роки або за
рішенням Конференції держав-учасниць.

Стаття 41

Депозитарій

Депозитарієм цієї Конвенції є Генеральний секретар
Організації Об’єднаних Націй.

Стаття 42

Підписання

Ця Конвенція відкрита для підписання всіма
державами-учасницями та організаціями регіональної інтеграції в
Центральних установах Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку з
30 березня 2007 року.

Стаття 43

Згода на обов’язковість

Ця Конвенція підлягає ратифікації державами, що її підписали,
та офіційному підтвердженню організаціями регіональної інтеграції,
що її підписали. Вона відкрита для приєднання до неї будь-якої
держави чи організації регіональної інтеграції, які не підписали
цієї Конвенції.

Стаття 44

Організації регіональної інтеграції

1. “Організація регіональної інтеграції” означає створену
суверенними державами певного регіону організацію, якій її
держави-члени передали повноваження стосовно питань, які
регулюються Конвенцією. Такі організації зазначають у своїх
документах про офіційне підтвердження чи приєднання обсяг своєї
компетенції стосовно питань, які регулюються цією Конвенцією. У
подальшому вони інформують депозитарій про будь-які суттєві зміни
в обсязі їхньої компетенції.

2. Посилання в цій Конвенції на “держав-учасниць” стосуються
таких організацій у межах їхньої компетенції.

3. Для цілей пункту 1 статті 45 та пунктів 2 й 3 статті 47
цієї Конвенції жодний документ, зданий на зберігання організацією
регіональної інтеграції, не враховується.

4. У питаннях, що належать до їхньої компетенції, організації
регіональної інтеграції можуть здійснювати своє право голосу на
Конференції держав-учасниць з кількістю голосів, що дорівнює
кількості їхніх держав-членів, які є учасницями цієї Конвенції.
Така організація не здійснює свого права голосу, якщо своє право
здійснює будь-яка з її держав-членів, і навпаки.

Стаття 45

Набрання чинності

1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після
здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа
про приєднання.

2. Для кожної держави чи організації регіональної інтеграції,
що ратифікують цю Конвенцію, офіційно підтверджують її чи
приєднуються до неї після здачі на зберігання двадцятого такого
документа, Конвенція набирає чинності на тридцятий день після
здачі ними на зберігання свого такого документа.

Стаття 46

Застереження

1. Застереження, не сумісні з об’єктом і метою цієї
Конвенції, є не припустимими.

2. Застереження можуть бути зняті будь-коли.

Стаття 47

Поправки

1. Будь-яка держава-учасниця може запропонувати поправку до
цієї Конвенції та подати її Генеральному секретарю Організації
Об’єднаних Націй. Генеральний секретар повідомляє будь-які
запропоновані поправки державам-учасницям, звертаючись із
проханням повідомити йому, чи виступають вони за проведення
конференції держав-учасниць для розгляду цих пропозицій та
ухвалення рішення стосовно них. У випадку, якщо протягом чотирьох
місяців від дати такого повідомлення не менше третини
держав-учасниць виступить за проведення такої конференції,
Генеральний секретар скликає конференцію під егідою Організації
Об’єднаних Націй. Будь-яка поправка, схвалена більшістю у дві
третини держав-учасниць, які присутні й беруть участь у
голосуванні, надсилається Генеральним секретарем до Генеральної
Асамблеї Організації Об’єднаних Націй для затвердження, а потім
усім державам-учасницям для прийняття.

2. Поправка, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1
цієї статті, набирає чинності на тридцятий день після того, як
кількість зданих на зберігання документів про прийняття досягне
двох третин кількості держав-учасниць на дату схвалення цієї
поправки. У подальшому поправка набирає чинності для будь-якої
держави-учасниці на тридцятий день після здачі нею на зберігання
свого документа про прийняття. Поправка є обов’язковою лише для
тих держав-учасниць, які її прийняли.

3. Якщо Конференція держав-учасниць прийме консенсусом
відповідне рішення, схвалена й затверджена відповідно до пункту 1
цієї статті поправка, яка стосується виключно статей 34, 38, 39 та
40, набирає чинності для всіх держав-учасниць на тридцятий день
після того, як кількість зданих на зберігання документів про
прийняття досягне двох третин кількості держав-учасниць на дату
схвалення цієї поправки.

Стаття 48

Денонсація

Держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію за допомогою
письмового повідомлення Генеральному секретарю Організації
Об’єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після дати
отримання Генеральним секретарем такого повідомлення.

Стаття 49

Доступний формат

Повинно бути забезпечено наявність тексту цієї Конвенції в
доступних форматах.

Стаття 50

Автентичні тексти

Тексти цієї Конвенції англійською, арабською, іспанською,
китайською, російською та французькою мовами є рівноавтентичними.

На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, повноважні
представники, належним чином на те вповноважені своїми
відповідними урядами, підписали цю Конвенцію.

_________________________________________________

1
Програма розвитку ООН в Україні
Міжнародна організація праці
Державна служба зайнятості Міністерства праці та соціальної політики
України
ЗВІТ
щодо проведеної роботи
порівняльного аналізу національного законодавства України з
питань професійної реабілітації та зайнятості інвалідів з
положеннями Конвенції ООН про права інвалідів
Конвенцій Міжнародної організації праці № 159, №142 та
рекомендацій № 99, 117, 168, 195 і 198
Розроблено в рамках спільного проекту технічного співробітництва
«Соціальна інтеграція людей з інвалідністю шляхом забезпечення доступу
до зайнятості»
2
ЗМІСТ
Звіт
І. ВСТУП
4-5
ІІ. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ МОП
№159 “ПРО ПРОФЕСІЙНУ РЕАБІЛІТАЦІЮ ТА ЗАЙНЯТІСТЬ
ІНВАЛІДІВ”, ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ ООН
ПРО ПРАВА ІНВАЛІДІВ, КОНВЕНЦІЇ МОП №142 «ПРО
ПРОФЕСІЙНУ ОРІЄНТАЦІЮ ТА ПРОФЕСІЙНУ ПІДГОТОВКУ В
ГАЛУЗІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКИХ РЕСУРСІВ» ТА ВІДПОВІДНИМИ
РЕКОМЕНДАЦІЯМИ МОП
5
1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ АКТІВ
2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ МОП
№159 “ПРО ПРОФЕСІЙНУ РЕАБІЛІТАЦІЮ ТА ЗАЙНЯТІСТЬ
ІНВАЛІДІВ”
5-13
13
2.1. Визначення та сфера застосування
2.2. Принципи професійної реабілітації та політика зайнятості щодо
інвалідів
2.3. Заходи на національному рівні щодо розвитку служб
професійної реабілітації та зайнятості інвалідів
14-20
21-28
28-33
3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ
КОНВЕНЦІЇ ООН ПРО ПРАВА ІНВАЛІДІВ
33
3.1. Мета та визначення 33-35
3.2. Принципи, зобов’язання та рівність прав 35-38
3.3. Навчання, абілітація, реабілітація та зайнятість інвалідів 38-44
4. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ
КОНВЕНЦІЇ МОП №142 «ПРО ПРОФЕСІЙНУ ОРІЄНТАЦІЮ ТА
ПРОФЕСІЙНУ ПІДГОТОВКУ В ГАЛУЗІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКИХ
РЕСУРСІВ»
44-49
ІІІ. ФУНКЦІЇ ТА ВЗАЄМОДІЯ УСТАНОВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ У
ПРОЦЕСІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ЗАЙНЯТОСТІ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ
49-68
IV. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
68-81
Додаток. Пропозиції щодо внесення змін, згруповані по окремих
нормативних актах
3
У даному аналізі наводяться такі скорочення:
МОП – Міжнародна організація праці
ООН – Організація Об’єднаних націй
Конвенція МОП № 159 – Конвенція МОП № 159 про професійну реабілітацію та зайнятість
зайнятість інвалідів
Конвенція ООН – Конвенція ООН про права інвалідів
Соціальна хартія – Європейська соціальна хартія (переглянута)
Конвенція МОП № 142 – Конвенція МОП №142 про професійну орієнтацію та професійну
підготовку в галузі розвитку людських ресурсів
Рекомендації МОП № 99 – Рекомендації МОП № 99 щодо перекваліфікації інвалідів
Рекомендація МОП № 117 – Рекомендація МОП № 117 щодо професійного навчання
Рекомендації МОП № 168 – Рекомендація МОП № 168 щодо професійної реабілітації та
працевлаштування інвалідів
Рекомендація МОП № 195 – Рекомендація МОП № 195 про розвиток людських ресурсів:
освіта, підготовка кадрів і безперервне навчання
Рекомендація МОП № 198 – Рекомендація МОП № 198 про трудові правовідносини
Закон про основи – Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»
МСЕ – медико-соціальна експертиза
ІПР – індивідуальна програма медичної, соціально-трудової реабілітації і адаптації інваліда
ДСЗ – Державна служба зайнятості
Закон про реабілітацію – Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні»
Закон про зайнятість – Законом України «Про зайнятість населення»
Мінпраці – Міністерство праці та соціальної політики України
МСЕК – медико-соціальна експертна комісія
УПСЗН – управління праці та соціального захисту населення
ЦЗ – центр зайнятості
МОЗ – Міністерсто охорони здоров’я України
МОН – Міністерство освіти і науки України
УТОС – Українське товариство сліпих
УТОГ – Українське товариство глухих
СОІУ – Союзу організацій інвалідів України
4
Порівняльний аналіз національного законодавства з питань
професійної реабілітації та зайнятості інвалідів з положеннями
Конвенції Міжнародної організації праці № 159, Конвенції ООН про
права інвалідів, Конвенції Міжнародної організації праці № 142
та рекомендацій № 99, 117, 168, 195 і 198
Розділ І. ВСТУП
Реалізація прав людини в сфері праці та її соціального захисту є
ознакою будь-якого демократичного суспільства, країни з соціально
орієнтованою економікою. Особливого значення набуває ця тема з огляду на
приєднання України до Міжнародних правових норм, особливо в сфері захисту
людей з інвалідністю. Інтеграція цієї категорії людей у суспільне життя залежить
від соціально – професійної реабілітації, працевлаштування та зайнятості. Перш
за все потрібно підвищити їх конкурентоспроможність на ринку праці.
На сьогоднішній день в Україні є 2.64 млн. інвалідів. Кожен 18
громадянин України – інвалід, людина, яка потребує допомоги та підтримки від
держави.
В даний час недостатньо сформована державна політика з питань
реалізації активних заходів інтеграції осіб з інвалідністю у суспільне життя,
немає чіткого визначення вимог до спеціальних робочих місць для таких осіб.
Залишається низьким рівень їх працевлаштування, а залучення таких осіб до
підприємницької діяльності є недостатнім.
Крім того, причинами низького рівня зайнятості інвалідів є не
конкурентноздатний професійній та освітній рівень людей з інвалідністю,
недостатній рівень підтримки випускників з інвалідністю. Недосконалий
механізм заохочення роботодавців у працевлаштуванні інвалідів, недостатня
кількість спеціалізованих робочих місць, недостатній моніторинг та вивчення
попиту на ринку праці, свідомість осіб з інвалідністю очікування допомоги з
боку держави, низька обізнаність щодо проблем осіб з інвалідністю у сучасному
соціумі.
Недостатня обізнаність інвалідів породжує в них відчуття
невпевненості та незахищеності, робить пасивними і далекими від суспільного
життя.
Інвалідам потрібно знати, якими правами вони володіють. Правові
знання ще потрібні через те, що сучасне законодавство породжує недосконалі
соціальні відносини, зокрема особам з обмеженими можливостями часом
доводиться виборювати своє право на працю як повноцінним членам суспільства.
З метою виявлення розбіжностей національного законодавства з
нормами міжнародно-правових актів у сфері професійної реабілітації, зайнятості
та праці інівлідів проводиться порівняльний аналіз.
Важливі та основні принципи професійної реабілітації та зайнятості
інвалідів закріплені в наступним міжнародних нормативно-правовимх актах:
Конвенція МОП № 159 про професійну реабілітацію та зайнятість
інвалідів;
5
Конвенція ООН про права інвалідів;
Європеська соціальна хартія (переглянута);
Конвенція МОП №142 про професійну орієнтацію та професійну
підготовку в галузі розвитку людських
ресурсів
Рекомендація МОП № 99 щодо перекваліфікації інвалідів;
Рекомендація МОП №117 щодо професійного навчання
Рекомендація МОП № 168 щодо професійної реабілітації та
працевлаштування інвалідів;
Рекомендація МОП № 195 про розвиток людських ресурсів:
освіта, підготовка кадрів і безперервне
навчання
Рекомендація МОП № 198 про трудові правовідносини
Розділ ІІ. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ МОП №159
“ПРО ПРОФЕСІЙНУ РЕАБІЛІТАЦІЮ ТА ЗАЙНЯТІСТЬ ІНВАЛІДІВ”,
ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ ООН ПРО ПРАВА
ІНВАЛІДІВ, КОНВЕНЦІЇ МОП №142 «ПРО ПРОФЕСІЙНУ ОРІЄНТАЦІЮ
ТА ПРОФЕСІЙНУ ПІДГОТОВКУ В ГАЛУЗІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКИХ
РЕСУПСІВ» ТА ВІДПОВІДНИМИ РЕКОМЕНДАЦІЯМИ МОП
1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ АКТІВ
Конвенція МОП № 159 про професійну реабілітацію та
зайнятість зайнятість інвалідів, ухвалена 21 червня 1983 року, складається з
чотирьох розділів наступного змісту:
Розділ I. «Визначення та сфера застосування» – визначає темін
«інвалід», що використовується, завдання професійної реабілітації, що є
обов’язковим для кожного члена Організації, до якого ця Конвенція є чинною,
застосування її за допомогою заходів, які є спрямованими на:
1) заборону дискримінації за ознакою інвалідності в усіх питаннях, що
стосуються всіх форм зайнятості, включаючи умови прийому на роботу, найму
и умови прийому на роботу, найму і зайнятості, збереження
роботи, просування по службі та безпечних і здорових умов праці;
2) захист рівності прав інвалідів на справедливі та сприятливі умови праці,
включаючи рівні можливості і рівнлузі професійної реабілітації та зайнятості
інвалідів, виходячи з національних умов, практики та можливостей, яка:
1) спрямована на забезпечення всіх категорій інвалідів
відповідними заходами з професійної реабілітації, а також на сприяння
можливостям зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці;
2) побудована на принципі рівних можливостей інвалідів і
працівників у цілому з дотримання гендерної рівності чоловіків і жінок, які
працюють і є інвадами;
3) направлена на обов’язковість проведення консультацій з
соціальними партнерами щодо здійснення зазначеної політики, в тому числі
6
заходів, яких слід вжити з метою сприяння співробітництву та координації
державних і приватних органів, що займаються професійною реабілітацією, а
також на проведення обов’язкових консультації з представницькими
організаціями інвалідів і у справах інвалідів.
Розділом II. «Принципи професійної реабілітації та політика
зайнятості щодо інвалідів», що включає чотири статті, передбачено
розроблення, здійснення та періодичний перегляд кожним членом Організації
національної політики в галузі професійної реабілітації та зайнятості інвалідів,
виходячи з національних умов, практики та можливостей, яка:
1) спрямована на забезпечення всіх категорій інвалідів
відповідними заходами з професійної реабілітації, а також на сприяння
можливостям зайнятості інвалідів на відкритому ринку праці;
2) побудована на принципі рівних можливостей інвалідів і
працівників у цілому, дотримується гендерної рівності чоловіків і жінок, які
працюють і є інвалідами;
3) направлена на обов’язковість проведення консультацій з
представницькими організаціями роботодавців і працівників щодо здійснення
зазначеної політики, в тому числі заходів, яких слід вжити з метою сприяння
співробітництву та координації державних і приватних органів, що займаються
професійною реабілітацією, а також на проведення обов’язкових консультації з
представницькими організаціями інвалідів і у справах інвалідів.
Розділ III. «Заходи на національному рівні щодо розвитку служб
професійної реабілітації та зайнятості інвалідів» містить чотири статті, які
передбачають вжиття заходів:
1) потрібних для реалізації положень статей розділу ІІ;
2) державного рівня, метою яких є можливість інвалідів
отримувати, зберігати роботу та просуватися по службі за допомогою служб
професійної орієнтації, професійного навчання, працевлаштування, зайнятості;
3) для сприяння встановленню та розвитку служб професійної
реабілітації та зайнятості для інвалідів у сільських районах і у віддалених
місцевостях.
Визначено мету держави щодо забезпечення підготовки і наявності
консультантів з реабілітації та іншого персоналу, який має відповідну
кваліфікацію і відповідає за професійну орієнтацію, професійне навчання,
працевлаштування і зайнятість інвалідів.
До Розділу ІV “Заключні положення” включено статті щодо умов
ратифікації Конвенції МОП № 159 (реєстрація, набуття чинності, заяви про
денонсацію, питання про повний або частковий перегляд доповіді про
застосування цієї Конвенції тощо).
Більш детальний порівняльний аналіз основних статей перших
трьох розділів Конвенції МОП № 159 та положень національного законодавства
наводиться нижче.
Конвенція ООН про права інвалідів, прийнята 13 грудня 2006 року
на 61 сесії Генеральної Асамблеї ООН, проголошує її основні принципи.
7
Конвенція ООН відносить до інвалідів осіб із стійкими фізичними,
психічними, інтелектуальними, сенсорними порушеннями, які при взаємодії з
різними бар’єрами можуть заважати їх повній і ефективній участі в житті
суспільства нарівні з іншими.
У сфері реабілітації, праці і зайнятості держави визнають право
інвалідів на працю нарівні з іншими, на отримання можливості заробляти собі на
життя працею, яку інвалід вільно обрав або на яку він вільно погодився, в умовах
відкритого, інклюзивного і доступного для інвалідів ринку праці і виробничого
середовища. Держави зобов’язуються забезпечувати і заохочувати реалізацію
права на працю заходами, спрямованими на:
1) заборону дискримінації за ознакою інвалідності в усіх питаннях,
що стосуються всіх форм зайнятості, включаючи умови прийому на роботу,
найму і зайнятості, збереження роботи, просування по службі та безпечних і
здорових умов праці;
2) захист рівності прав інвалідів на справедливі та сприятливі умови
праці, включаючи рівні можливості і рівну винагороду за працю рівної цінності,
безпечні і здорові умови праці;
3) забезпечення рівних можливостей для інвалідів здійснювати свої
трудові і профспілкові права;
4) створення інвалідам умов для ефективного доступу до загальних
програм технічної і професійної орієнтації, служб працевлаштування,
професійного і безперервного навчання;
5) розширення на ринку праці можливостей для працевлаштування
інвалідів і їх просування по службі, а також надання допомоги в пошуку,
отриманні, збереженні і відновленні роботи;
6) розширення можливостей для індивідуальної трудової діяльності,
підприємництва, розвитку кооперативів і організації власної справи;
7) працевлаштування інвалідів в державному секторі;
8) стимулювання найму інвалідів в приватному секторі;
9) забезпечення інвалідам розумного пристосування робочого
місця;
10) заохочення придбання інвалідам досвіду роботи в умовах
відкритого ринку праці;
11) заохочення програм професійної і кваліфікаційної реабілітації
інвалідів, збереження робочих місць і повернення їх на роботу.
Порівняльний аналіз основних статей Конвенції ООН про права
інвалідів щодо професійної реабілітації й зайнятості інваілідв та положень
національного законодавства наводиться нижче.
Європейська соціальна хартія (переглянута), прийнята у
Страсбурзі Радою Європи 3 травня 1996 року, передбачає такі основні права
кожної людини щодо:
- можливості заробляти собі на життя професією, яку вона вільно
обирає;
- справедливих, безпечних та здорових умов праці, справедливої
винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень;
8
- належних умов для професійної орієнтації, метою якої є
допомогти вибрати професію згідно з особистими здібностями людини та її
інтересами;
- належних умов для професійної підготовки;
- користування будь-якими заходами, що дозволяють людині
досягти найкращого стану здоров’я, який є можливим;
- користування послугами соціальних служб;
- самостійності інвалідів, їх соціальної інтеграції та участі у житті
суспільства;
- рівних можливостей та рівного ставлення до них у вирішенні
питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі та
на гідне ставлення до них на роботі.
Соціальна хартія у сфері праці, зайнятості, професійної орієнтації та
підготовки визначає зобов’язання Сторін:
1. визнати однією зі своїх найголовніших цілей і одним зі своїх
найголовніших обов’язків досягнення та підтримання якомога високого і
стабільного рівня зайнятості, маючи на меті досягнення повної зайнятості;
2. ефективно захищати право працівника заробляти собі на життя
професією, яку він вільно обирає;
3. створювати безкоштовні служби працевлаштування для всіх
працівників або забезпечувати їхнє функціонування;
4. забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та
перекваліфікацію або сприяти їм.
5. створити, у разі необхідності, службу або сприяти діяльності
служби, яка допомагатиме всім особам, включаючи інвалідів, у вирішенні
проблем, пов’язаних із вибором професії та набуттям професійних навичок, з
належним урахуванням здібностей кожної особи та потреби в них на ринку
праці; така допомога повинна надаватись безкоштовно як підліткам, включаючи
школярів, так і повнолітнім особам;
6. започаткувати, у разі необхідності, консультуючись з
організаціями роботодавців і працівників, професійно-технічну підготовку або
сприяти професійно-технічній підготовці всіх осіб, включаючи інвалідів, а також
створити умови для доступу до вищої технічної та університетської освіти
виключно на основі особистих здібностей:
7. сприяти функціонуванню служб або створювати служби, які,
завдяки використанню методів соціальної роботи, сприяли б підвищенню
добробуту і розвиткові як окремих осіб, так і груп осіб у суспільстві, а також
їхній адаптації до соціального середовища;
8. заохочувати окремих осіб та добровільні або інші організації до
участі у створенні та функціонуванні соціальних служб.
Соціальна хартія визначає зобов’язання щодо забезпечення
інвалідам, незалежно від їхнього віку та характеру і походження їхньої
інвалідності, ефективного здійснення своїх прав, а саме:
1. вжиття необхідних заходів для забезпечення інвалідам
орієнтування, освіти та професійної підготовки, коли це можливо, у межах
9
загальних програм або, коли це видається неможливим, у державних або
приватних спеціалізованих закладах;
2. сприяння їхньому доступові до роботи усіма засобами, які
можуть заохочувати роботодавців приймати на роботу інвалідів і утримувати їх у
звичайному виробничому середовищі та пристосовувати умови праці до потреб
інвалідів, або, коли це видається неможливим у зв’язку з інвалідністю, шляхом
облаштування або створення спеціальних робочих місць з урахуванням ступеня
інвалідності;
3. сприяння їхній всебічній соціальній інтеграції та участі у житті
суспільства, зокрема, шляхом вжиття заходів, включаючи технічну допомогу, що
спрямовані на усунення перешкод для спілкування і пересування і що надають
доступ до транспорту, житла, культурної діяльності і відпочинку.
Конвенція МОП №142 про професійну орієнтацію та професійну
підготовку в галузі розвитку людських ресурсів
Конвенція МОП №142 передбачає ухвалення та розвиток політики і
програми професійної орієнтації та професійної підготовки, які враховують,
зокрема, потреби, можливості та проблеми зайнятості різних рівнів та
призначені для підвищення здатності окремої особи створювати, справляти
вплив на виробниче й соціальне середовище
Вони здійснюються за допомогою незаборонених методів і
призначені для підвищення здатності окремої особи створювати та справляти
вплив на виробниче й соціальне середовище, а також стимулюють і дають змогу
всім особам рівні та без дискримінації можливості розвивати й застосовувати
свої здібності до праці у своїх власних інтересах та відповідно до своїх прагнень,
враховуючи потреби суспільства.
Конвенції МОП № 142 зазначає поступове розширення,
пристосування і гармонізацію систем професійної орієнтації, професійної
інформації і професійної підготовки щодо зайнятості та професійної підготовки
протягом усього їхнього життя з метою їх доступності усім категоріям
населення, враховуючи відповідні програми для осіб з фізичними й розумовими
вадами.
Конвенція МОП № 142 передбачає основні чинники професійних
інформації та орієнтації, зокрема, вибір професії, професійну підготовку і
пов’язані з нею можливості освіти, умови праці, інші аспекти трудового життя та
на всіх рівнях відповідальності передбачає підготовку та здійснення у
співробітництві із сторонами соціального діалогу політики та програм
професійної орієнтації і професійної підготовки
Аналіз Конвенції МОП № 142 та положень національного
законодавства щодо узгодженості розглядається нижче.
Рекомендації МОП № 99 щодо перекваліфікації інвалідів. Однією
із найважливіших умов інтеграції інвалідів у суспільство без сумніву є
підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці шляхом отримання
реабілітаційних послуг через професійну підготовку, підвищення кваліфікації і
перепідготовку інвалідів.
10
Рекомендації МОП № 99 визначають термін «інвалід» будь-яку
людину, чиї можливості отримання і збереження підхожої роботи серйозно
обмежені внаслідок ушкодження її фізичної чи розумової спроможності, та
поняття «перекваліфікація», які передбачають доступність служб
перекваліфікації для осіб з обмеженими можливостями, принципи і методи
професійної орієнтації, професійного навчання і працевлаштування
інвалідів,співробітництво між медичними закладами і установами з
перекваліфікації інвалідів та інше.
Рекомендації МОП № 99 передбачають охоплення усіх інвалідів
перекваліфікацією, принципи та методи професійного орієнтування,
професійного навчання та працевлаштування такої категорії осіб,
адміністративну організацію, заходи щодо заохочення використання інвалідами
служб перекваліфікації, заходи, спрямовані на збільшення можливостей
отримання роботи інвалідами, пільгові умови праці, особливі постанови щодо
фізично неповноцінних дітей та підлітків, застосування принципів
перекваліфікації інвалідів.
Розділом VI. передбачено, що медичні установи повинні здійснювати
тісну співпрацю з установами з перекваліфікації, а такж визначено можливість
початку перкваліфікації інвалідів під час медичного лікування, за умови
наявності медичного висновку.
Рекомендація МОП № 117 щодо професійного навчання
Рекомендація МОП №117 змінює Рекомендацію 1939 року щодо
професійного навчання, Рекомендацію 1939 року щодо учнівства і Рекомендацію
1950 року щодо професійного навчання дорослих.
Рекомендація МОП № 117 визначає її застосування до всіх видів
навчання, призначеного для підготовки або перепідготовки до першого вступу на
роботу, до подальшої зайнятості або до просування по роботі в будь-якій галузі
економіки.
За визначенням Рекомнедації МОП № 117 навчання це засіб для
того, щоб розвивати професійні здібності осіб, які його проходять, з належним
врахуванням існуючих можливостей зайнятості і щоб дати їм можливість
використати свої здібності з максимальною користю для самих себе і для
суспільства і є процесом, який триває протягом всього трудового життя людини.
Навчання визначається вільним без застосування форм дискримінації.
Розділ V Рекомендації МОП №117 передбачає заходи щодо
професійного орієнтування і відбору.
Розділ VІІ Рекомендації МОП №117 визначає організацію навчання,
в якому параграф 24 рекомендує приділити особливу увагу навчанню підлітків і
дорослих, які мають фізичну або психологічну ваду, а також підліткам з
обмеженими здібностями.
Рекомендацією МОП №117 наводиться орієнтир щодо методів,
заходів і способів навчання.
Рекомендація МОП № 168 щодо професійної реабілітації та
працевлаштування інвалідів, ухвалена 20 червня 1983 року, складається з
наступних розділів:
11
Розділ I. «Визначення та сфера застосування» пропонує розглянути
термін «інвалід», який відповідає визначенню Конвенції МОП №159, з однією
лише відмінністю щодо визначення дефектів та вад особи та зазначає завдання
професійної реабілітації, що передбачені в Конвенції МОП № 159, здійснення
заходів якої повинні поширюватися на всі категорії інвалідів.
Передбачається планування й надання послуг у галузі професійної
реабілітації та працевлаштування інвалідів з урахуванням використовування й
пристосовування для інвалідів існуючих для працівників у цілому служб
професійної орієнтації, професійної підготовки, працевлаштування, зайнятості і
пов’язані з ними служби та більш ранній етап професійної реабілітації, який може
проводитися за умов регулярної співпраці системи охорони здоров’я та інших
органів, що відповідають за медичну й соціальну реабілітацію, з органами, які
відповідають за професійну реабілітацію
Розділ II. «Професійна реабілітація і можливості працевлаштування
інвалідів» передбачає дотримання принципу рівності ставлення і можливостей
для працюючих чоловіків та жінок при організації професійної реабілітації і
сприянні інвалідам у працевлаштуванні, а також, що спеціальні позитивні
заходив цьому напрямі не повинні вважатися дискримінаційними по відношенню
до інших працівників визначають включення до заходів перекваліфікації
інвалідів надання урядом допомоги службам професійного навчання,
професійної орієнтації, спеціалізованих підприємств і працевлаштування
інвалідів, що керуються неурядовими організаціями
Визначено необхідність здійснння нагляду за заходами з
професійної реабілітації інвалідів для оцінки їх результатів.
До Розділу III. «Проведення заходів на місцевому рівні» включено
рекомендації щодо організації служби професійної реабілітації як у містах та і у
сільських районах і у віддаленних місцевостях, до роботи яких залучати
громадськість, соціальних партнерів і організацій інвалідів.
Визначаються заходи щодо організації таких служб, у тому числі
заходів громадської інформації. Служби професійної реабілітації і
працевлаштування інвалідів повинні бути складовою частиною розвитку даної
місцевості і в міру необхідності отримувати фінансову, матеріальну і технічну
допомогу
Рекомендується проводити з інвалідами та їхніми організаціями
консультації з питань розробки, здійснення та оцінки програм підготовки кадрів
для системи професійної реабілітації. визначає можливість сприяння розробці
політики, що стосується організації і розвитку служб професійної реабілітації, а
також проведенню досліджень та внесенню законодавчих пропозицій у цій галузі
сторонами соціального діалогу спільно з інвалідами та їхніми організаціями
Розділ IV. «Професійна реабілітація у сільських районах» визначає
необхідність вжиття особливих професійних заходів з метою забезпечення
надання інвалідам сільських районів і віддалених місцевостей послуг в галузі
професійної реабілітації на тому ж рівні і на тих же умовах, що й в міських
районах. Розвиток таких послуг має бути складовою частиною національної
політики розвитку сільських районів.
12
Розділ V. «Підготовка кадрів» передбачає:
- отримання професійної підготовки або орієнтування у питаннях
реабілітації усіх, крмі спеціально підготовлених, осіб, які займаються
професійною реабілітацією інвалідів;
- наявність у осіб, які зайняті професійною орієнтацією та
навчанням, працевлаштуванням інвалідів та наданням їм допомоги в роботі,
належної підготовки та досвіду;
- вжиття заходів, щоб заохочувати інвалідів до навчання
спеціальностям, пов’язаним з професійною реабілітацією, і сприяння отриманню
ними роботи у цій галузі.
Розділи VІ та VIІ. визначають внесок соціальних партнерів,
інвалідів та їхніх організацій у розвиток служб професійної реабілітації.
Розділ VIII. «Професійна реабілітація в рамках систем соціального
забезпечення» рекомендує державам при застосуванні положень Рекомендації,
керуватися положеннями інших Конвенцій МОП тією мірою, якою вони не
зв’язані зобов’язаннями, що випливають з ратифікації цих актів.
Системи соціального забезпечення повинні передбачати або
сприяти організації, розвитку та фінансуванню програм професійного навчання,
працевлаштування (серед них працевлаштування на спеціалізованих
підприємствах) та служб професійної реабілітації інвалідів, включаючи
консультації з реабілітації.
Ці системи повинні також передбачати стимулювання інвалідів до
пошуків роботи та заходи, що сприяють поступовому переходу їх на вільний
ринок праці.
Розділ IX. «Координація» встановлює необхідність вжиття заходів
для забезпечення координованості політики і програми професійної реабілітації з
політикою та програмами соціально-економічного розвитку (включаючи наукові
дослідження та передову технологію)
Рекомендація МОП № 195 про розвиток людських ресурсів:
освіта, підготовка кадрів і безперервне навчання
Рекомендація МОП № 195 визнає істотний внесок освіти,
підготовки кадрів і безперервне навчання; їх основоположний характер та
невід’ємність з політикою й програмами в основних сферах; їх сприяння
розвитку особистості тощо.
Розділ І Рекомендації МОП № 195 визначає зобов’язання держави
та визначає терміни «безперервне навчання», «кваліфікація» та «потенціал
зайнятості»
Розділ ІІ Рекомендації МОП № 195 зазначає зобов’язання держави
за участю соціальних партнерів визначати національну стратегію в галузі освіти
й підготовки кадрів, установлювати керівні принципи проведення політики в
галузі підготовки кадрів на національному, регіональному, місцевому й
галузевому рівнях і на рівні підприємств та надавати підтримку їм підтримку.
Розділ ІІІ Рекомендації МОП № 195 визначає принципи отримання
освіти та попередньої підготовки
13
Розділ IV Рекомендації МОП № 195 визначає сприяння постійному
виявленню тенденцій у компетенціях, потрібних окремим громадянам,
підприємствам, економіці та суспільству в цілому за участю соціальних
партнерів; визнання їх роль у підготовці кадрів; підтримання їх ініціативи у
галузі підготовки кадрів.
Розділи V, VІ, VІІ та VІІІ Рекомендації МОП № 195 визначає
принципи: підготовки кадрів до гідної праці та соціальної інтеграції; для
визнання та сертифікації навичок; надавачів послуг із підготовки кадрів;
зобов’язань служби кар’єрної орієнтації та підтримки підготовки кадрів.
Рекомендація МОП № 198 про трудові правовідносини визнає
право держави на консультативне сприяння в сфері забезпечення захисту
працівників; доступність такого захист, особливо для уразливих категорій
працівників; сприяння державної політики створенню робочих місць і гідній
праці; усунення невизначеності щодо існування трудових правовідносин, щоб
гарантувати чесну конкуренцію й дієвий захист працівників у трудових
правовідносинах.
Розділ І Рекомендації МОП № 198 зобов’язує державу розробляти й
застосовувати національну політику, спрямовану на перегляд через належні
періоди часу й, якщо буде потреба, на внесення ясності у сферу застосування
законодавства й нормативно-правових актів і їхню адаптацію, щоб гарантувати
ефективний захист працівників, які виконують свою роботу в умовах трудових
правовідносин. Визначає особливу увагу держави ґендерному аспекту, ґендерній
рівності та підвищенню ефективності дотримання відповідних законодавчих
актів і угод на національному рівні з метою дієвого розв’язання ґендерних
проблем. Передбачає розроблення й здійснення національної політики на
основі консультацій з найбільш представницькими організаціями роботодавців і
працівників, а також передбачення заходів, спрямованих на розробку
рекомендацій на адресу зацікавлених сторін, зокрема роботодавців і
працівників.
Розділ II. рекомендує застосування ознак та фактів визначення
існування трудових правовідносин.
2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ МОП №159
“ПРО ПРОФЕСІЙНУ РЕАБІЛІТАЦІЮ ТА ЗАЙНЯТІСТЬ ІНВАЛІДІВ”
Основна концепція Конвенції МОП № 159 полягає у забезпеченні
підходящої зайнятості інвалідів та їх соціальної інтеграції на основі рівності
можливостей і ставлення до інвалідів та інших працівників , поширення заходів з
професійної реабілітації на всі категорії інвалідів,сприяння працевлаштуванню
інвалідів через відкритий ринок праці. З метою більш детального вивчення
питань професійної реабілітації та зайнятості інвалідів та виявлення неточностей
норм національного законодавства з базовими положеннями Конвенції МОП
№ 159 пропонується провести детальний порівняльний аналіз.
14
2.1. Визначення та сфера застосування
Стаття 1 Конвенції МОП № 159 передбачає застосування терміну
“інвалід” у такому значенні «особа, можливості якої отримувати, зберігати
підходящу роботу та просуватися по службі значно обідів, зареєстрованих у
ДСЗ, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і
перепідготовку цієї категорії інвалідів.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала
інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних
навичок і знань, а також рекомендацій МСЕК.
Підприємства, установи, органіалідів
Аналізуючи законодавство України, слід зазначити, що
Конституцією України закріплено права та основні свободи людини і громадян,
у т.ч. на працю.
На сьогоднішній день в Україні прийнято ряд законів, що
регулюють відносини у сфері професійної реабілітації та зайнятості інвалідів.
Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні» визначає основи соціальної захищеності інвалідів і гарантує їм рівні з
усіма іншими громадянами можливості для участі в сферах життя суспільства,
створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний
спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, а також
володіння цією категорією осіб усією повнотою прав і свобод, закріплених
Конституцією України та іншими законодавчими актами. Дискримінація
інвалідів забороняється і переслідується за законом.
За Законом про основи інвалідом є особа зі стійким розладом
функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з
уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до
необхідності в соціальній допомозі і захисті.
Діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні
правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-
психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров’я,
матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.
Потреби інвалідів встановлюються на підставі висновку МСЕК та з
врахуванням їх здібностей, у тому числі професійних, які відображаються у ІПР,
при цьому така програма підлягає обов’язковому виконанню усіма без
виключення юридичними та фізичними особами. Закон про основи визначає
види відповідальності винних осіб у порушенні прав інвалідів.
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з
урахуванням ІПР їм забезпечується право працювати на підприємствах, в
установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою
діяльністю, яка не заборонена законом.
Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по
службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу
роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком
15
випадків, коли за висновком МСЕ стан його здоров’я перешкоджає виконанню
професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або
продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує
погіршенню здоров’я інвалідів.
Закон про основи передбачає, що підприємства, установи і
організації створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів,
здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання,
технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених
можливостей інваліда.
ДСЗ може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати
дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів,
зареєстрованих у ДСЗ, а також проводити професійну підготовку, підвищення
кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де
настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього
професійних навичок і знань, а також рекомендацій МСЕК.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які
використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця
для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,
створювати для них умови праці з урахуванням ІПР і забезпечувати інші
соціально-економічні гарантії, надавати ДСЗ інформацію, необхідну для
організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту
інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Закон України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» містить
термінологічні визначення «інвалід», «інвалідність», «дитина – інвалід»,
«професійна реабілітація», «трудова реабілітація», «робоче місце інваліда»,
«спеціальне робоче місце інваліда», «медико-соціальна експертиза» та
«індивідуальні програми реабілітації».
Так, інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму,
зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами
розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної
життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому
соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для
забезпечення її законодавчо визначених прав.
Інвалідність визначається, як міра втрати здоров’я та обмеження
життєдіяльності, що перешкоджає або позбавляє конкретну особу здатності чи
можливості здійснювати діяльність у спосіб та в межах, що вважаються для
особи нормальними залежно від вікових, статевих, соціальних і культурних
факторів.
Дитина – інвалід – особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким
розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її
наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що
призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність
надання їй соціальної допомоги і захисту.
16
Професійна реабілітація – система заходів, спрямованих на
підготовку особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття
професійної працездатності шляхом адаптації, реадаптації, навчання,
перенавчання чи перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та
необхідним соціальним супроводженням з урахуванням особистих схильностей
та побажань особи.
Трудова реабілітація – система заходів, розроблених з
урахуванням схильностей, фізичних, розумових і психічних можливостей особи
і спрямованих на оволодіння трудовими навичками забезпечення трудової
діяльності та адаптацію у виробничих умовах, у тому числі шляхом створення
спеціальних чи спеціально пристосованих робочих місць;
Закон про реабілітацію встановлює основні завдання
законодавства України з питань реабілітації інвалідів та державної політика
України у цій сфері та охоплює всі категорії інвалідів.
Відповідно до Закону України «Про охорону дитинства» дитина-
інвалід – дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим
захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного
розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та
необхідність додаткової соціальної допомоги і захисту.
Визначення терміну «інвалід» передбачено у пункті 3 Розділу ІІ
Закону України «Про Державну програму авіаційної безпеки цивільної авіації», а
саме, особа, можливість пересування якої обмежена через фізичні вади, розумову
відсталість, вік чи захворювання і яка потребує особливої уваги з боку
відповідних служб;
У сфері зайнятості інвалідів відносини регулюються Законом
України «Про зайнятість населення», відповідно до якого громадяни України
вільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі
і не пов’язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи
відповідно до своїх здібностей.
Законом про зайнятість безробітними визнаються інваліди, які не
досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають
роботу. У разі неможливості надати підходящу роботу безробітному може бути
запропоновано пройти професійну перепідготовку або підвищити свою
кваліфікацію.
Закон про зайнятість визначає державні гарантїї працездатному
населенню у працездатному віці, а також забезпечує надання додаткових
гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують
соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому
числі інвалідам.
Законом про зайнятість визначено критерії, за якими робота
вважається підходящою, а також підбір підходящої роботи для інвалідів
відповідно до їхніх професійних навичок, знань, рекомендацій МСЕК та з
урахуванням побажань інваліда.
Відповідно до Закону України «Про соціальні послуги» до
соціальних послуг віднесено послуги з працевлаштування, що передбачають
17
пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне
супроводження працевлаштованої особи.
Стаття 21 Закону України «Про загальнообов’язкове державне
соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та
професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»
визначає повноваження Фонду соціального страхування від нещасних випадків
на виробництві та професійних захворювань України щодо організації робочих
місць для потерпілих на виробництві і визнаних інвалідами.
Інструкція про встановлення груп інвалідності, затвердженої
наказом Міністерства охорони здоров’я України від 07.04.2004 №183 застосовує
термін «інвалід», який відповідає його визначенню у Законі про основи, а
поняття «інвалідність» як соціальну недостатність (дезадаптація) внаслідок
обмеження життєдіяльності людини, яка викликана порушенням здоров’я зі
стійким розладом функцій організму, що призводить до необхідності соціального
захисту і допомоги.
У національному законодавстві передбачені нормативно-правові
акти, які регулюють професійну орієнтацію (Закон «Про зайнятість населення та
Концепція державної системи професійної орієнтації населення, затвердженою
постановою Кабінету Міністрів України та інш.)
Пункт 4.7. Типового положення про центр професійної реабілітації
інвалідів, затвердженого наказом Мінпраці від 09.02.2006 № 372, визначає, що до
Центру не приймаються особи з епілепсією, епісиндромом та психічними
розладами
ВИСНОВОК 1: Положення законодавчих актів України щодо
визначення понять «інвалід», «інвалідність» та «дитина-інвалід»
відповідають нормам міжнародних документів, зокрема частині першій
статті 1 Конвенції МОП № 159, не в повній мірі.
У національному законодавстві поняття «інвалід», «інвалідність» та
«дитина-інвалід» орієнтується на «посилений захист», формуючи суспільну
думку до людей з інвалідністю як до таких, що потребують утримання за рахунок
іншої частини населення.
У міжнародних документах увага акцентується на недосконалості
оточення та наявності бар’єрів для нормальної життєдіяльності осіб з
інвалідністю. Тобто, політика орієнтується на необхідність усунення бар’єрів та
здійснення активних заходів в цьому напрямі.
У національному законодавстві існують розбіжності у
термінологічному визначенні «інвалід» та «дитина-інвалід», що призводить до
неоднозначного тлумачення цих норм.
Національне законодавство поняття «інвалідність», пов’язує з
мірою втрати здоров’я та обмеженням життєдіяльності, в той час як міжнародні
норми зазначають її як результат взаємодії між наявними порушеннями здоров’я
особи та оточенням і середовищем, як бар’єрних факторів, які заважають цим
особам на рівні з іншими повністю та ефективно реалізовувати свої права щодо
участі у суспільному житті.
18
ПРОПОЗИЦІЯ
Привести визначення понять «інвалід», «дитина-інвалід» та
«інвалідність» у відповідність до міжнародних норм та привести у відповідність
термінологічні визначення, що містяться у нормах актів національного
законодавства з цією метою необхідно:
внести зміни до Закону про основи:
- у статті 2:
термінологічне визначення «інвалід» привести у відповідність до
визначення передбаченого Конвенцією МОП № 159;
доповнити термінологічними визначеннями «дитина – інвалід» та
«інвалідність»;
- у статті 3 виключити термінологічне визначення «інвалідність»;
одночасно внести зміни до:
- преамбули та пункту 1 Інструкції про встановлення груп
інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від
07.04.2004 №183, щодо визначення термінів «інвалід» та «інвалідність»;
- статті 1 Закону про реабілітацію шляхом виключення термінів
«інвалід», «інвалідність» та «дитина-інвалід»;
- пункту 3 Розділу ІІ Закону України «Про Державну програму
авіаційної безпеки цивільної авіації» в частині приведення у відповідність до
норм статті 2 Закону про основи;
- до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» в частині
приведення у відповідність до норм ст. 2 Закону про основи.
ВИСНОВОК 2: Положення національного законодавства щодо
визначення «професійної реабілітації» відповідають нормам міжнародних
документів, у тому числі чатині другій статті 1 Конвенції МОП № 159, не в
повній мірі.
Відобразити у термінологічному визначенні «професійна
реабілітація» завдання професійної реабілітації, зазначені міжнародними
нормами, а саме забезпечення інваліду можливості отримувати, зберігати
підходящу роботу й просуватися по службі та розкрити ключові моменти у
положеннях національного законодавства.
Поняття «трудової реабілітації» мають містити визначення щодо
професійно-виробничої адаптації у виробничих умовах та контролю за
успішністю такої адаптації.
Розширити термінологічне визначення «спеціальне робоче місце
інваліда», в якому відобразити здійснення заходів організації праці, придбання
спеціального або пристосування основного і додаткового устаткування,
технічного обладнання, організації безперешкодного доступу до робочого місця
особи, із наданням за потреби індивідуального супроводження осіб з
інвалідністю.
У національному законодавстві необхідно визначити термін
«послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними
можливостями».
19
Мінпраці розроблено проект державного стандарту якості
соціальних послуг в частині соціального супроводження осіб з розумовою
відсталістю та психічними захворюваннями з метою збереження цією категорією
осіб підходящої роботи й просування по службі
Національний класифікатор професій ДК 003:2005 доповнено
професією «Соціальний працівник: супроводжувач особи з обмеженими
можливостями», однак кваліфікаційна характеристика даної професії відсутня.
З метою зняття перешкод у реалізації права особи з інвалідністю на
вибір професії потребує перегляду термінологічне визнаечння «підходяща
робота».
Підлягає удосконаленню система стимулювання роботодавців до
працевлаштування інвалідів з цією метою пропонується зняти обмеження щодо
надання дотації для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів,
також необхідно визначити нормативи витрат на створення одного робочого
місця для працевлаштування інваліда.
Закон про основи потребує перегляду в частині використання
Фондом соціального захисту інвалідів сум адміністративно-господарських
санкцій і пені, які спрямовуються на фінансування заходів щодо трудової та
професійної реабілітації інвалідів, навчання випускників тощо. З цією метою
пропонується розширити коло суб’єктів, які здійснюють заходи професійної та
трудової реабілітації, доповнити категорію «непрацюючих інвалідів» із числа
випускників, які проходять професійне навчання; а також передбачити надання
фінансової допомоги на здійснення самозайнятості інвалідів.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про основи:
- статтю 2 доповнити термінологічними визначеннями «професійна
реабілітація», «трудова реабілітація», при цьому термін «професійна
реабілітація» привести у відповідність до визначення передбаченого Конвенцією
МОП № 159, «професійна адаптація», «спеціальне робоче місце інваліда»,
«медико-соціальна експертиза», «індивідуальна програма реабілітації»,
«кваліфікаційна реабілітація інвалідів», «соціальний захист інвалідів» більшість з
яких застосовується у законі;
- статтю 18-1 щодо визначення підходящої роботи для інвалідів з
урахуванням його здібностей, інтересів та можливостей адаптації;
- статтю 20 в частині використання Фондом соціального захисту
інвалідів сум адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються
на фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів.
Одночасно внести зміни до:
- статті 1 Закону про реабілітацію:
виключити перелічені вище термінів, які містяться у цій статті;
20
доповнити термінологічними визначеннями «послуги з професійної
реабілітації осіб з обмеженими можливостями», «соціальний супровід осіб з
обмеженими можливостями», «трудова адаптація» та «трудовий супровід
інваліда»;
- статті 7 Закону України «Про зайнятість населення» щодо
визначення підходящої роботи для інвалідів з урахуванням його здібностей,
інтересів та можливостей адаптації;
- порядків, затверджених постановами «Про реалізацію статті 18-1
Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та
«Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні», Порядку надання роботодавцю дотації на
створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних,
затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України в
частині використання Фондом соціального захисту інвалідів сум
адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються на
фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів;
Розробити кваліфікаційну характеристику професії „Соціальний
працівник: супроводжувач особи з обмеженими можливостями».
Доповнити Національний класифікатор професій ДК 003:2005
новою професією «Інструктор із трудової адаптації та трудового супроводу
інвалідів» та розробити кваліфікаційну характеристику.
Розширити зміст поняття «створення спеціального робочого місця»
та умов надання дотації на його створення шляхом внесення змін до постанови
Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1836.
Розробити механізм визначення нормативів витрат на створення
одного робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів,
залучивши до цієї роботи представників громадських організацій інвалідів та
сторін соціального діалогу.
ВИСНОВОК 3: Положення національного законодавства щодо
застосування заходів, які відповідають національним звичаям та не
суперечать національній практиці відповідають нормам міжнародних
документів та частині третій статті 1 Конвенції МОП № 159.
Положення міжнародних актів застосовуються Україною за
допомогою заходів, які відповідають національним умовам та не суперечать
національній практиці, та особа з інвалідністю може скористатися такими
правами.
ВИСНОВОК 4: Положення національного законодавства щодо
поширення норм на всі категорії інвалідів відповідають нормам міжнародних
документів та частині четвертій статті 1 Конвенції МОП № 159 не в
повному обсязі.
21
Закон про основи не визначає гарантії рівних можливосчтей в такій
сфері життя як соціально-трудова, крім того у статті 1 права і свободи, закріплені
Конституцією України та іншими законами, не передбачають трудових прав.
Національне законодавством передбачає певні обмеження щодо
прав осіб з епілепсією, епісиндромом та психічним розладом на навчання в
центрах професійної реабілітації
Існують певні обмеження щодо осіб, що мають психічні розлади.
Законом України „Про психіатричну допомогу” передбачені випадки, коли
приймаються рішення без згоди особи, що має психічні розлади, а тим самим
порушується їх право на професійну та трудову реабілітацію.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про основи:
- в преамбулі визначити соціально-трудову сферу;
- статтю 1 доповнити трудовими правами інвалідів.
Внести зміни до наказу Мінпраці від 09.02.2006 № 372 «Про
затвердження Типового положення про центр професійної реабілітації інвалідів»
з урахуванням положень Конвенції, шляхом виключення останнього абзацу
пункту 4.7.
Розглянути можливість удосконалення Закону України „Про
психіатричну допомогу.
2.2. Принципи професійної реабілітації
та політика зайнятості щодо інвалідів
Стаття 2 Конвенції МОП № 159 передбачає розроблення, здійснення
та періодичний перегляд національної політики в галузі професійної реабілітації
та зайнятості інвалідів
Закон про основи передбачає повноваження центральних органів
виконавчої влади щодо розробки й координації за участю громадських
організацій інвалідів довгострокових і короткострокових програм по реалізації
державної політики щодо інвалідів та контролю їх виконання.
Джерелами фінансування заходів та програм щодо соціальної
захищеності інвалідів і дітей-інвалідів визначено державний та місцеві бюджети.
Спеціальні робочі місця для працевлаштування створюються
потенційними роботодавцями за рахунок коштів Фонду соціального захисту
інвалідів (державні кошти) або за рахунок власних коштів за рішенням місцевої
ради.
Закон про реабілітацію визначає поняття «реабілітація інвалідів»
та «абілітація», основні завдання законодавства України, державну політику у
цій сфері та державне управління системою реабілітації інвалідів.
Реабілітація класифікується за напрями і включає медичну,
психолого-педагогічну, професійну, трудову, фізкультурно-спортивну, фізичну,
психологічну, соціальну.
22
За цим Законом основними завданнями законодавства України з
питань реабілітації інвалідів є:
- створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів,
відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової,
професійної, суспільної діяльності;
- визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів
і форм реабілітаційних заходів; структурно-організаційне забезпечення
державної соціальної політики по відношенню до інвалідів і дітей-інвалідів;
- сприяння залученню громадських організацій інвалідів до
реалізації державної політики у цій сфері.
Державне управління системою реабілітації інвалідів покладається
на центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування.
Закон про реабілітацію визначає структуру системи реабілітації
інвалідів, дітей-інвалідів, до якої входять реабілітаційні установи, що здійснюють
заходи з реабілітації та абілітації осіб з інвалідністю.
Законом про зайнятість передбачено, що зайнятість населення,
що проживає на території України, забезпечується державою шляхом проведення
активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його
потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових
робочих місць і розвитку підприємництва.
Державна політика України у цій сфері базується на принципах
сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіттю,
створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва,
координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і
соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості
тощо.
Кабінет Міністрів України розробляє і вносить на розгляд
Верховної Ради України проекти загальнодержавних програм з питань
економічного, науково-технічного, соціального розвитку та з інших питань, та
при звітуванні перед Верховною Радою України про виконання Державного
бюджету України за минулий рік одночасно подає звіти про хід виконання цих
програм.
На сьогодні в Україні реалізуються соціальні державні програми
спрямовані на проведення державної політики зайнятості на період до 2009 року,
розвиток професійної орієнтації населення, на період до 2009 року та розвиток
системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними
можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період
до 2011 року.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 3 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Законодавство України у більшості правових відносин між людьми
з інвалідністю та уповноваженими органами влади використовується такі правові
дефініції, як «забезпечується», «здійснюється», «надається», що для останніх не
23
несе негативних юридичних наслідків. Крім того, у законодавчих актах відсутня
відповідальність держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з
інвалідністю.
Законодавчі акти переглядаються та до них вносяться зміни у разі
виникнення нагальних потреб і проблем.
Проблеми, які виникають у сфері реабілітації та зайнятості інвалідів
вирішуються шляхом складання та реалізації державних програм, планів дій
Уряду та заходів.
Однак, в повній мірі такі заходи не вирішують усіх проблем,
пов’язаних з усуненням бар’єрів, які заважають інвалідам реалізувати в повному
об’ємі свої права та адаптуватися до суспільного життя.
Враховуючи активне привернення уваги всього світу до проблем
осіб з обмеженими можливостями, які за допомогу прийнятих міжнародних норм
щодо захисту їх прав пропонується усунути, доцільно порушити питання
стосовно розробки законопроекту на базі законів про основи та про реабілітацію,
в якому, з дотриманням положень міжнародних актів, передбачити механізм
реалізації особами з обмеженими можливостями усіх прав і свобод, закріплених
у Конституції України.
У законодавстві відсутнє визначення термінів «безперервне
навчання», «кваліфікація» та «потенціал зайнятості»
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до статті 1 Закону про реабілітацію шляхом
включення термінологічних визначень «безперервне навчання», «кваліфікація»
та «потенціал зайнятості» з урахуванням норм міжнародних актів.
Розробити єдиний законопроект, в якому передбачити механізм
реалізації особами з обмеженими можливостями прав і свобод у повному об’ємі
та залучення їх до усіх аспектів суспільного життя, а також визначити обов’язок
держави щодо людей з інвалідністю.
Заходи щодо адаптації особи з інвалідністю в процесі трудової
реабілітації на звичайному робочому місці або спеціальному робочому місці, а
також супровід пропонується визначити в статті 39 Закону про реабілітацію.
Передбачити у нормативно-правових актах міру відповідальності
держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з інвалідністю.
Посилити роботу з переглядом та розробкою ряду нормативних і
методичних документів у будівництві з метою їх удосконалення і приведення у
відповідність із сучасними вимогами з урахуванням стандартів Європейського
Союзу.
Заходи з розвитку професійної орієнтації населення, на період до
2009 року, повинні передбачати створення відповідних правових умов
профорієнтації інвалідів, організацію належного фінансового, кадрового,
науково-методичного забезпечення профорієнтаційної роботи з інвалідами у всіх
структурах, відповідальних за її проведення та формування цілісної системи
профорієнтації в сучасних соціально-економічних умовах.
24
Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Потребує запровадження нових ефективних механізмів
стимулювання як інвалідів до працевлаштування на звичайні робочі місця, так і
роботодавців до створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування.
Стаття 3 Конвенції МОП № 159 передбачає спрямування політики
на забезпечення поширення відповідних заходів з професійної реабілітації
на всі категорії інвалідів та сприяння можливостям зайнятості інвалідів на
відкритому ринку праці.
Закон про основи визначає основи соціальної захищеності інвалідів
в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в
економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення
необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб
життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами.
Забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану
роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється
шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до
державної служби зайнятості.
Умови підбору робочого місця та створення підприємствами
спеціальних робочих місць для працевлаштування інвалідів здійснюючи для
цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і
пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда, а також
повноваження Фонду соціального захисту інвалідів в частині використання сум
адміністративно-господарських санкцій і пені, які надходять до державного
бюджету, визначені Законом про основи.
Законом також установлено компетенцію ДСЗ щодо пошуку
підходящої роботи, надання дотацій роботодавцю для створення робочих місць
для працевлаштування інвалідів та проведення професійної підготовки,
підвищення кваліфікації і перепідготовки інвалідів, а також сприяння в
працевлаштуванні інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в
установах, організаціях з умовою про виконання роботи вдома.
ДСЗ здійснює пошук підходящої роботи відповідно до
рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань та з урахуванням
його побажань.
ДСЗ може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати
дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів,
зареєстрованих у ДСЗ, а також проводити професійну підготовку, підвищення
кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів.
За нормами статті 38 Закону про реабілітацію професійна
реабілітація (професійний відбір, професійна орієнтація, професійна освіта,
професійні підготовка, перепідготовка, перекваліфікація, раціональне
25
працевлаштування) спрямовується на забезпечення конкурентоспроможності
інваліда на ринку праці і його трудового влаштування як у звичайних
виробничих умовах, так і у спеціально створених умовах праці.
Професійна орієнтація інвалідів у працездатному віці, дітей-
інвалідів здійснюється з урахуваннням ІПР з метою підвищення їх
конкурентоспроможності на ринку праці, визначення можливостей до
професійної підготовки, перепідготовки і наступного працевлаштування.
Закон України «Про психіатричну допомогу» визначає
повноваження органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування
щодо організації за спеціальними програмами безоплатного загальноосвітнього
та професійно-технічного навчання осіб, які страждають на психічні розлади,
створення лікувально-виробничих підприємств, цехів, дільниць тощо з
полегшеними умовами праці для здійснення трудової реабілітації, оволодіння
новими професіями та працевлаштування таких осіб.
Пункт 4.7. Типового положення про центр професійної
реабілітації інвалідів, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної
політики України від 09.02.2006 № 372, передбачає, що до Центру не
приймаються особи з такими протипоказаннями як епілепсія та епісиндром,
психічні розлади.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 3 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі
У національному законодавстві існують певні обмеження щодо
права на професійну реабілітацію осіб, що мають психічні розлади, епілепсію або
епісинром, що порушує їх право на професійну реабілітацію.
У преамбулі Закону про основи не визначена соціально-трудова
сфера життя, що перешкоджає в повній мірі інвалідам реалізовувати свої права у
цій сфері.
Потрібно удосконалити систему стимулювання роботодавців до
працевлаштування інвалідів
Закон про основи потребує перегляду в частині використання
Фондом соціального захисту інвалідів сум адміністративно-господарських
санкцій і пені
Необхідно переглянути термін «підходяща робота» з метою зняття
перешкод у реалізації права особи з інвалідністю на вибір професії відповідно до
наявних у інваліда кваліфікації, знань, досвіду роботи, його побажань та з
урахуванням рекомендацій МСЕК, індивідуальній програмі реабілітації інваліда
щодо умов праці та адаптації робочого місця
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до вимог статті 3 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам наведені вище
Статя 4 Конвенції МОП № 159 визначає принцип рівності
можливостей інвалідів і працівників у цілому, рівність можливостей та ставлення
до працюючих чоловіків і жінок
26
Як вже зазначалося, Конституція України, закріпила у статтях 21,
24 та 43 право на працю, рівність усіх людей у своїй гідності та правах без
дискримінації, у тому числі рівність прав чоловіків і жінок
У Законі про основи зазначено, що дискримінація інвалідів
забороняється і переслідується за законом.
Закон України „Про охорону дитинства” забороняє
дискримінацію дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного
розвитку.
Закон України „Основи законодавства України про охорону
здоров’я” зазначає, що кожний громадянин України має право на охорону
здоров’я, що передбачає, зокрема, правовий захист від будь-яких незаконних
форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я
Визначення терміну «дискримінація за ознакою статі» передбачено
у Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків», який містить також положення про її заборону.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини згідно із
Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини» здійснює парламентський контроль, зокрема, з метою запобігання будь-
яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод.
Під спеціальними позитивними заходами чинне законодавство
України зазначає 4% норматив для усіх роботодавців для створення робочих
місць для працевлаштування інвалідів та гарантії держави встановлення
обов’язкових квот робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях
для працевлаштування інвалідів внаслідок психічного розладу в установленому
законом порядку.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 4 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Конституція України не містить гарантій щодо відсутності
обмежень прав і свобод людини за ознаками інвалідності або фізичних чи
психологічних вад, у статті 24 Основного Закону застосовується поняття «інші
ознаки».
У національному законодавстві не передбачено ані індивідуальної,
ані колективної відповідальності органів влади за порушення прав людей з
інвалідністю, зокрема в разі порушення зобов’язань щодо створення відповідної
інфраструктури (щодо участі людей з інвалідністю в культурному житті,
проведенні відпочинку, занятті спортом)
Відсутні норми чіткого закріплення конституційних прав
гендерного характеру. В законодавстві не містяться окремі норми, які стосуються
жінок та дівчат з інвалідністю в усіх сферах
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до:
- статті 24 Конституції України та статті 2 Кодексу законів про
працю України щодо визначення не дискримінації за ознаками інвалідності або
фізичних чи психічних вад;
27
- Закону про основи:
статтю 1 доповнити нормами державного сприяння забезпеченню
повної реалізації прав і свобод усіма інвалідами без дискримінації та заборону
будь-якої дискримінації інвалідів, у тому числі жінок-інвалідів та дівчат-
інвалідів;
статтю 2 доповнити термінологічним визначенням «розумне
застосування» та розкрити його зміст при вдосконаленні чинного законодавства;
Внести зміни в частині відповідальності за дискримінацію осіб з
інвалідністю до:
Кодексу України про адміністративні правопорушення;
Кодексу законів про працю України;
Кримінального кодексу.
Стаття 5 Конвенції МОП № 159 передбачає проведення
консультацій із сторонами соціального діалогу та представницькими
організаціями інвалідів щодо здійснення державної політики в сфері реабілітації
та зайнятості інвалідів
Закон про основи передбачає:
- залучення представників громадських організацій інвалідів до
підготовки рішень, що стосуються інтересів інвалідів, усіма без включення
юридичними та фізичними особами, які використовують найману працю;
- розроблення за участю громадських організацій інвалідів
нормативно-правових актів, які стосуються матеріального, соціально-побутового
і медичного забезпечення інвалідів;
- членство в колегіях центрального органу виконавчої влади з
питань праці та соціальної політики та Міністерства охорони здоров’я України
представників республіканських громадських організацій інвалідів;
- здійснення розробки й координацію довгострокових і
короткострокових програм по реалізації державної політики щодо інвалідів та
контролю їх виконання за участю громадських організацій інвалідів;
- внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо
вдосконалення законодавства з проблем інвалідності з урахуванням думки
громадських організацій інвалідів;
- мету створення громадських організації інвалідів та спілки
громадських організацій інвалідів.
Основним завданням законодавства України з питань реабілітації
інвалідів до Закону про реабілітацію є сприяння залученню громадських
організацій інвалідів до реалізації державної політики у цій сфері.
Реалізація державної політики у сфері реабілітації інвалідів
покладається на органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування,
які у співпраці та партнерстві з громадськими організаціями інвалідів
забезпечують розробку і виконання програм для запобігання виникненню
інвалідності, компенсації вад і розладів функцій організму особи, створення умов
для їх усунення шляхом медичної, психолого-педагогічної, психологічної,
фізичної, професійної, трудової, фізкультурно-спортивної, соціальної реабілітації
інвалідів, дітей-інвалідів.
28
Стаття 21 Закону України «Про професійні спілки, їх права та
гарантії діяльності» передбачає повноваження профспілок щодо захисту прав
громадян на працю, їх участь у розробленні та здійсненні державної політики у
галузі трудових відносин.
Проекти законів та нормативно-правових актів, які стосуються
соціально-економічних відносин узгоджуються з профспілками.
Такі організації наділені правом вносити пропозиції суб’єктам права
законодавчої ініціативи і відповідним органам державної влади про прийняття
або внесення змін до законів і інших нормативно-правових актів, які стосуються
соціально-трудової сфери.
Стаття 17 Закону України «Про організації роботодавців»
визначає участь організацій роботодавців та їх об’єднань:
- у соціальному партнерстві, метою якої є договірне регулювання та
удосконалення соціально-трудових відносин, досягнення взаєморозуміння,
компромісів між сторонами соціального партнерства, запобігання виникненню та
розв’язання колективних трудових спорів(конфліктів);
- у формуванні та проведенні державної політики зайнятості
населення.
Закон України «Про Кабінет Міністрів України» зазначає, що
Уряд України регулярно інформує громадськість через засоби масової інформації
про свою діяльність, залучає громадян до процесу прийняття рішень, що мають
важливе суспільне значення.
До повноважень Уряду у сферах соціальної політики, охорони
здоров’я, освіти належить сприяння розвитку соціального діалогу. Урядом із
всеукраїнськими об’єднаннями профспілок і всеукраїнськими об’єднаннями
організацій роботодавців проводяться консультації щодо проектів законів, інших
нормативно-правових актів з питань розроблення та здійснення державної
політики у сфері трудових відносин, оплати праці, охорони праці, соціального
захисту.
Що стосується приватних структур, то в Україні співпраця з ними
не так широко розповсюджена як в інших країнах Європи (приватні центри
реабілітації на законодавчому рівні передбачені, але зазначена норма не
реалізується на практиці).
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 5 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Для більш якісної реалізації необхідно на підзаконному рівні
визначити чіткий механізм взаємодії між державними органами, об’єднаннями
профспілок та роботодавців, яким має передбачати послідовність дій у обміні
інформацією, що стосується професійної реабілітації і працевлаштування людей
з інвалідністю.
Організації інвалідів відповідно до Закону України «Про
об’єднання громадян» набувають статус всеукраїнської громадської організації.
У законодавстві не передбачено консультування з дітьми-
інвалідами.
29
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до:
- статті 8 Закону про основи в частині зміни статусу громадських
організацій;
- нормативно-правових актів щодо передбачення консультування
держави з дітьми-інвалідами;
- наказу Мінпраці від 03.05.2007 № 201 «Про затвердження Порядку
взаємодії органів праці та соціального захисту населення, центрів зайнятості,
відділень Фонду соціального захисту інвалідів, центрів професійної реабілітації
інвалідів і навчальних закладів системи Мінпраці щодо працевлаштування
інвалідів», з метою конкретизації завдань відповідних органів влади
2.3. Заходи на національному рівні щодо розвитку
служб професійної реабілітації та зайнятості інвалідів
Стаття 6 Конвенції МОП № 159
Кожний член Організації шляхом законодавства, правил чи будь-
яким іншим методом, що відповідає національним умовам і практиці,
вживає таких заходів, які можуть бути потрібними для здійснення
положень статей 2, 3, 4 і 5 цієї Конвенції.
Норми національного законодавства наведені вище при здійсненні
аналізу статей 2, 3, 4 і 5 Конвенції МОП 159.
ВИСНОВОК ТА ПРОПОЗИЦІЇ: Висновки щодо відповідності
норм національного законодавства та пропозиції наведенні вище до статей
2, 3, 4 і 5 Конвенції МОП №159
Стаття 7 Конвенції МОП № 159 передбачає заходи державного
рівня, метою яких є можливість інвалідів отримувати, зберігати роботу та
просуватися по службі за допомогою служб професійної орієнтації, професійного
навчання, працевлаштування, зайнятості
Закон про основи зазначає функції ДСЗ щодо сприяння у
працевлаштуванні інвалідам, які не мають змоги працювати у юридичних осіб з
умовою про виконання роботи вдома повноваження державної служби зайнятості
та передбачає гарантії держави щодо здобуття інвалідами освіти на рівні, що
відповідає їх здібностям і можливостям, яка здійснюється в загальних або
спеціальних дошкільних та навчальних закладах. Поряд із загальними формами
навчання допускається застосування альтернативної умови надання інвалідам
послуг з соціально-побутового і медичного обслуговування, забезпечення
технічними та іншими засобами
Статтею 38 Закону про основи визначено, що послуги з соціально-
побутового і медичного обслуговування, технічні та інші засоби (протезно-
ортопедичні вроби, ортопедичне взуття, засоби пересування, у тому числі крісла-
коляски з електроприводом, автомобілі, індивідуальні пристрої, протези очей,
зубів, щелеп, окуляри, слухові і голосоутворювальні апарати, сурдотехнічні
засоби, мобільні телефони та факси для письмового спілкування, ендопротези,
30
сечо- та калоприймачі тощо) надаються інвалідам та дітям-інвалідам безплатно
або на пільгових умовах за наявності відповідного медичного висновку.
Закон про реабілітацію визначає структуру системи реабілітації
інвалідів, дітей-інвалідів та її функції, до якої входять реабілітаційні установи
для інвалідів, дітей-інвалідів, у т.ч. соціальної, професійної і трудової
реабілітації, спеціальні навчальні заклади для дітей, установи соціального
обслуговування інвалідів, дітей-інвалідів тощо.
При центрах професійної реабілітації інвалідів створено соціально-
економічні (інтегровані) підприємства.
Наказами Міністерства праці та соціальної політики України від
12.04.07 № 155 та від 04.05.07 № 206 затверджено Соціальні нормативи у сфері
професійної реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів для відповідних центрів
професійної реабілітації системи Міністерства праці та соціальної політики
України.
Закон про реабілітацію визначає спрямованості професійної та
трудової реабілітації на відновлення професійних функцій, відбір професії та
адаптацію до неї інваліда, дитини-інваліда, поновлення трудової діяльності
інваліда в колишній або в новій професії, а також тренування відновленої
моторної здатності з використанням засобів реабілітації з метою створення цим
категоріям осіб умов для праці по можливості у звичайному виробничому
середовищі за допомогою індивідуальних заходів.
ДСЗ може здійснювати професійну орієнтацію інвалідів у
працездатному віці, які мають бажання працювати і зареєстровані у ДСЗ.
Стаття 19 Закону про зайнятість передбачає створення ДСЗ з
метою реалізації державної політики зайнятості населення, професійної
орієнтації, підготовки і перепідготовки, працевлаштування та соціальної
підтримки тимчасово не працюючих громадян, діяльність якої здійснюється під
керівництвом Мінінпраці, місцевих державних адміністрацій та органів
місцевого самоврядування, основні завдання та повноваження цієї служби. На
ДСЗ покладаються функції виконавчої дирекції Фонду загальнообов’язкового
державного соціального страхування на випадок безробіття
Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності” визначає Фонд
соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань
України як самоврядну некомерційну організацію, яка здійснює страхування від
нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, завдання
Фонду, його органи управління та виконавчі органи.
Положення про Фонд соціального захисту інвалідів, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.02 № 1434, визначають Фонд
урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінпраці, завдання
Фонду та повноваження
Наказом Мінпраці від 14.10.05 № 324 затверджено Довідник
кваліфікаційних характеристик професій працівників, випуск 80, «Соціальні
послуги».
31
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 р.
№ 716 затверджено Державну програму розвитку системи реабілітації та
трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, якою
передбачено розвиток початкової та подальшої освіти спеціалістів та персоналу,
які працюють у сфері абілітаційних та реабілітаційний послуг, а також
затвердження державних соціальних нормативів у сфері реабілітації інвалідів і
дітей-інвалідів.
На виконання цієї програми Мінпраці наказами від 12.04.07
№ 155 та від 04.05.07 № 206 затверджені Соціальні нормативи у сфері
професійної реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів для центрів професійної
реабілітації інвалідів, дітей-інвалідів системи Мінпраці, а також з метою
найбільш якісної інтеграції та працевлаштування людей з вадами здоров’я на
відкритому ринку праці, з використанням і застосуванням досвіду інтеграційних
підприємств Австрії, в Україні запроваджено роботу соціально-економічних
(інтегрованих) підприємств, створених при центрах професійної реабілітації
інвалідів.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 7 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
У національному законодавстві визначено види послуг, умови та
порядок їх надання інвалідам.
До системи забезпечення професійної реабілітації, професійної
орієнтації, працевлаштування та зайнятості осіб з інвалідністю в Україні входять,
зокрема такі інститути: Державна служба зайнятості; центри професійної
реабілітації; навчальні заклади: загальноосвітні середні та вищі навчальні
заклади, професійно-технічні училища, навчально-виробничі комбінати, центри
підготовки та перепідготовки кадрів; Фонд соціального захисту інвалідів; фонди
загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття та від нещасних випадків та професійних захворювань.
У національному законодавстві визначено компетентні органи, які
реалізують та оцінюють роботу служб професійної реабілітації та сприяють
забезпечення працевлаштування людей з інвалідністю.
На практиці компетентним органам у сфері зайнятості необхідно
посилити роботу щодо забезпечення й оцінки своєї діяльності, адаптувавши її
повністю до потреб інвалідів (архітектурне, соціальне пристосування).
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про зайнятість та Закону про основи щодо:
? необхідності проведення роз’яснювальної роботи потенційним
роботодавцям, які приймають на роботу інвалідів стосовно позитивного
ставлення до них, правильного облаштування робочого місця для інвалідів,
придбання необхідного обладнання;
? врегулювання питання розширення можливостей ринку праці у
забезпеченні зайнятості інвалідів шляхом стимулювання роботодавців до
працевлаштування;
32
? вдосконалення механізму стимулювання найму людей з
інвалідністю у приватному секторі та система здійснення контролю за
створенням робочих місць для інвалідів (проблема „тіньової зайнятості”
інвалідів).
- оцінки пристосованості компетентними органами влади до
компетентних органів у сфері зайнятості.
Стаття 8 Конвенції МОП № 159 зобов’язує вживати заходи для
сприяння встановленню та розвитку служб професійної реабілітації та зайнятості
для інвалідів у сільських районах і у віддалених місцевостях.
Статті 15 та 16 Закону про зайнятість передбачає гарантії держави
щодо створення необхідних умов для забезпечення зайнятості сільського
населення працездатного віку з урахуванням індивідуальних здібностей,
інтересів або засобів виробництва та шляхи реалізації цих гарантій.
ДСЗ забезпечує для сільського населення: можливість участі осіб в
оплачуваних громадських роботах; сприяння у працевлаштуванні; надання
послуг із професійної орієнтації; надання інформаційно-консультаційних послуг,
у тому числі з питань організації підприємницької діяльності.
Роботодавцям надаються переваги в отриманні дотацій для
працевлаштування безробітних із числа сільського населення, у тому числі й
інвалідам.
Уряд визначає території, де розвиток робочих місць заохочується
державою.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 8 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
До повноважень органів праці та соціального захисту, центрів
зайнятості та реабілітаційних установ найближчих міст і районів віднесено
обслуговування інвалідів, які проживають у сільських районах та віддалених
місцевостях, належать. Не створено належних умов щодо доступності до
інфраструктур, що унеможливлює в повній мірі інвалідам використати своє
право на професійну реабілітацію.
У національному законодавстві відсутні норми щодо послуг
транспортування спеціальним транспортом до місцезнаходження відповідних
служб або роботи працюючим особам і в зворотному напрямку, які не можуть
самостійно користуватися наявним в місцевості громадським транспортом або в
умовах його відсутності чи можливість компенсування витрат.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 716
«Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та
трудової зайнятості осіб з обмеженими можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року» в частині
здійснення заходів щодо доступності громадського транспорту та транспортних
інфраструктур до осіб з інвалідністю, здійснення їх транспортуванням (туди і
33
назад) спеціальним транспортом до місцезнаходження відповідних служб або їх
роботи.
Стаття 9 Конвенції МОП № 159 визначає мету держави щодо
забезпечення підготовки і наявності консультантів з реабілітації та іншого
персоналу, який має відповідну кваліфікацію і відповідає за професійну
орієнтацію, професійне навчання, працевлаштування і зайнятість інвалідів.
Національний класифікатор професій ДК 003:2005 визначає
професію вчитель-реабілітолог, робота якого пов’язана з професійною,
соціальною та медичною реабілітацією людей з інвалідністю.
Державна програму розвитку системи реабілітації та трудової
зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 р. N 716 передбачено
розвиток початкової та подальшої освіти спеціалістів та персоналу, які працюють
у сфері абілітаційних та реабілітаційний послуг, а також затвердження
державних соціальних нормативів у сфері реабілітації інвалідів і дітей-інвалідів.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 9 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Національним класифікатором професій ДК 003:2005 не
передбачено професії спеціаліста з працевлаштування і зайнятості інвалідів, його
кваліфікаційна характеристика
Опрацьовано пропозиції щодо проекту кваліфікаційної
характеристика професії: «Супроводжувач осіб з обмеженими можливостями»,
розробленої з урахуванням кваліфікаційних характеристик посад працівників,
зайнятих у соціальній сфері (ДКХП «Соціальні послуги», випуск 80)
Держава проводить підготовку спеціалістів і персоналу, які
працюють у сфері абілітаційних і реабілітаційних послуг
ПРОПОЗИЦІЇ
Національний класифікатор професій ДК 003:2005 доповнити
професіями «Лікар-реабілітолог: спеціаліст з питань створення спеціального
(додаткового) робочого місця для людей з інвалідністю» та «Інспектор трудової
реабілітації» з обов’язковою розробкою відповідних кваліфікаційних
характеристик
3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ
ООН ПРО ПРАВА ІНВАЛІДІВ
3.1. Мета та визначення
Норми Конвенції ООН цитуються роською мовою з тексту,
розміщеного на офіційному сайті Верховної Ради України
34
Преамбула Конвенції ООН визначає, що «инвалидность – это
эволюционирующее понятие и что инвалидность является результатом
взаимодействия, которое происходит между имеющими нарушения здоровья
людьми и отношенческими и средовыми барьерами и которое мешает их
полному и эффективному участию в жизни общества наравне с другими»,
підкреслює важливість актуалізації проблем інвалідності як складову
відповідних стратегій сталого розвитку, визнає, що дискримінація за
ознакою інвалідності «представляет собой ущемление достоинства и
ценности, присущих человеческой личности», вважає, що інваліди повинні
мати можливість активної участі в процесі прийняття рішень, які
стосуються стратегії і програм, в тому числі, які їх стосуються тощо.
Аналіз національного законодавства свідчить про відповідність
вимогам Конвенції ООН про права інвалідів положень наступних законів:
Закону про основи;
Закону про реабілітацію;
«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»;
«Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-
інвалідам»;
«Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на
пенсію, та інвалідам»;
«Основи законодавства про охорону здоров’я»;
«Про охорону дитинства»;
«Про соціальні послуги»;
«Про підтримку олімпійського, паралімпійського руху та спорту
вищих досягнень в Україні».
Стаття 1 Конвенції ООН зазначає, що «к инвалидам относятся
лица с устойчивыми физическими, психическими, интеллектуальными или
сенсорными нарушениями, которые при взаимодействии с различными
барьерами могут мешать их полному и эффективному участию в жизни
общества наравне с другими», визначає її мету, яка ґрунтується на рівності
прав та повазі .
Закон про реабілітацію відповідно до Конституції України
визначає основні засади створення правових, соціально-економічних,
організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності,
викликаних порушенням здоров’я зі стійким розладом функцій організму,
функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного,
соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної
незалежності, а також дає визначення певним термінам, а саме, «інвалід»,
«інвалідність», «реабілітація інвалідів», «абілітація» та «професійна адаптація».
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 1 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
35
Законодавство України поняття «інвалідність» відносить більше до
соціальної проблеми, а не акцентує увагу на питаннях дотримання прав цієї
категорії людей. Закон про основи орієнтується на «соціальний захист» людей з
інвалідністю (надання адресної матеріальної допомоги, забезпечення
спеціальними технічними засобами тощо). У Концепції соціальної адаптації осіб
з розумовою відсталістю, затвердженою розпорядженням Кабінету Міністрів
України від 25.08.2004 р. № 619-р, зазначено, що удосконалення системи
соціальної адаптації осіб з розумовою відсталістю є актуальним завданням у
сфері соціального захисту.
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159
Стаття 2 Конвенції ООН визначає поняття «дискриминация по
признаку инвалидности» та «разумное приспособление».
Статті 21, 24 та 43 Конституції України передбачають право на
працю, рівність усіх людей у своїй гідності та правах без дискримінації, у тому
числі рівність прав чоловіків і жінок. У Законі про основи зазначено, що
дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом
Закон України „Про охорону дитинства” забороняє дискримінацію
дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.
Законом України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з
прав людини” визначено, що метою парламентського контролю, який здійснює
Уповноважений, є зокрема, запобігання будь-яким формам дискримінації щодо
реалізації людиною своїх прав і свобод.
Законом України „Основи законодавства України про охорону
здоров’я” зазначено, що кожний громадянин України має право на охорону
здоров’я, що передбачає, зокрема, правовий захист від будь-яких незаконних
форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я.
Закон України „Про забезпечення рівних прав та можливостей
жінок і чоловіків” містить визначення терміну „дискримінація за ознакою статі”
та положення про її заборону
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 2 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Визначений Конвенцією ООН відповідний понятійний апарат в
законодавстві України використовується не повністю.
Зокрема, поняття «дискримінації» відсутнє, хоча відповідно до
норм статті 1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в
Україні» дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за Законом.
Саме ж поняття «дискримінація» щодо інвалідів не визначене жодним
законодавчим актом в Україні. Крім того, Конституція України також не дає
відповідного визначення.
Чинне законодавство не містить визначення термінів
«дискримінація за ознакою інвалідності» та «розумне пристосування».
36
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159
3.2. Принципи, зобов’язання та рівність прав
Стаття 3 Конвенції ООН визначає загальні принципи, якими є:
a) повага до властивої людині гідності, її особистої
самостійності, включаючи свободу робити власний вибір, і незалежність;
б) недискримінация;
в) повне й ефективне залучення і включення до суспільства;
г) повага до особливостей людей з інвалідністю та прийняття їх
як компоненту людського різноманіття та частини людства;
д) рівність можливостей;
е) доступність;
ж) рівність чоловіків і жінок;
к) повага до здібностей, що розвиваються у дітей-інвалідів, та
повага до прав до прав дітей-інвалідів на збереження своєї індивідуальності.
Закріплені у статті норми містяться у Конституції України, Законі
про реабалатацію, Законі про основи, законах України «Про державні соціальні
стандарти і державні соціальні гарантії», «Про соціальні послуги», інших
нормативно-правових актах, що регулюють правовідносини у сфері професійної
реабілітації та зайнятості інвлідів та міжнародних договорів України, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 3 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Закріплені в Конвенції ООН принципи містяться не в усіх
нормативних актах. Так, Закон про основи, який є базовим у сфері забезпечення
прав і гарантій людей з інвалідністю, взагалі не містить таких принципів.
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159
Стаття 4 Конвенції ООН зазначає недискримінаційних
характер реалізації усіма інвалідами прав і основних свобод людини та
визначає зобов’язання держави у цьому напрямі
Стаття 5 Конвенції ООН присвячена рівності прав перед
законом, заборону дискримінації за ознакою інвалідності, рівний та
ефективний захист правовий захист від дискримінації на будь-якому
підґрунті та заходи держави в цьому напрямі
Статья 6 Конвенції ООН визнає рівність прав жінок-інвалідів
та дівчат-інвалідів
37
Закон про основи передбачає повноваження центральних органів
виконавчої влади щодо розробки й координації за участю громадських
організацій інвалідів довгострокових і короткострокових програм по реалізації
державної політики щодо інвалідів та контролю їх виконання, повноваження
МСЕК щодо визначення видів матеріальної, соціально-побутової медичної
допомоги інвалідам, яка подається за рахунок коштів фонду соціального захисту
інвалідів; умови та джерела фінансування заходів щодо соціальної захищеності
інвалідів і дітей-інвалідів.
Службові особи та інші громадяни, винні у порушенні прав
інвалідів, визначених цим Законом, несуть встановлену законодавством
матеріальну, дисциплінарну, адміністративну чи кримінальну відповідальність.
Закон про реабілітацію визначає основні завдання законодавства з
питань реабілітації, державної політики у цый сфер, державне управління
системою реабілітації інвалідів, містить термінологічні визначення «реабілітація
інвалідів» та «абілітація», визначає структуру системи реабілітації інвалідів,
дітей-інвалідів, до якої входять реабілітаційні установи, що здійснюють заходи з
реабілітації та абілітації осіб з інвалідністю.
Закон про зайнятість передбачає забезпечення державою зайнятість
населення шляхом активної соціально-економічної політики, спрямованої на
задоволення його потреб у добровільному виборі створення нових робочих
місць і розвитку підприємництва та принципи, на яких базується державна
політика
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статей 4 – 6 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Законодавство України у більшості правових відносин між людьми
з інвалідністю та уповноваженими органами влади використовується такі правові
дефініції, як «забезпечується», «здійснюється», «надається», що для останніх не
несе негативних юридичних наслідків. Крім того, у законодавчих актах відсутня
відповідальність держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з
інвалідністю.
Конституція України не містить гарантій щодо відсутності
обмежень прав і свобод людини за ознаками інвалідності або фізичних чи
психічних вад, у статті 24 Основного Закону застосовується поняття «інші
ознаки».
У національному законодавстві не передбачено ані індивідуальної,
ані колективної відповідальності органів влади за порушення прав людей з
інвалідністю, зокрема в разі порушення зобов’язань щодо створення відповідної
інфраструктури (щодо участі людей з інвалідністю в культурному житті,
проведенні відпочинку, занятті спортом)
У національному законодавстві відсутнє термінологічне визначення
«дискримінація за ознакою інвалідності» та «розумне пристосування».
Відсутні норми чіткого закріплення конституційних прав
гендерного характеру. В законодавстві не містяться окремі норми, які стосуються
жінок та дівчат з інвалідністю в усіх сферах
38
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159
Статья 9 Конвенції ООН передбачає, прийняття відповідних
заходів для забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до фізичного
оточення, транспорту, до інформації та зв’язку, в тому числі інформаційно-
комунікаційних технологій та системи, а також іншим об’єктам та послугам
як у міських, так і селищних районах. Визначає, що такі заходи включають
виявлення та усунення перешкод і бар’єрів.
Законодавчі акти України переглядаються та до них вносяться
зміни у разі виникнення нагальних потреб і проблем.
Проблеми щодо реалізації інвалідами своїх прав вирішуються
шляхом складання та реалізації державних програм, планів дій Уряду та заходів.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня
2007 року № 156-р затверджено план дій щодо реалізації в 2007 – 2008 роках
Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009
року.
Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової
зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року №716, націлена
на подолання головних чинників, які стримують зайнятість інвалідів, мета якої
полягає у створенні умов для реабілітації та інтеграції осіб з обмеженими
фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою
відсталістю в суспільство.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 9 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Законодавство України не передбачає відповідних механізмів та
процедур застосування юридичної відповідальності за відсутність здійснення
належних заходів щодо забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до
фізичного оточення, транспорту, інформації та спілкування, включаючи
інформаційно-комунікаційні технології та системи, а також до інших об’єктів та
послуг, відкритих для населення.
ПРОПОЗИЦІЇ: Запровадити механізми та процедури застосування
юридичної відповідальності за відсутність здійснення належних заходів щодо
забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до фізичного оточення,
транспорту, інформації та спілкування, включаючи інформаційно-комунікаційні
технології та системи, а також до інших об’єктів та послуг, відкритих для
населення.
39
3.3. Навчання, абілітація, реабілітація та зайнятість інвалідів
Статья 24 Конвенції ООН зазначає, що держави визнають
право інвалідв на освіту без дискримінації та на принципах рівних прав, а
також визначає основні засади реалізації цього права.
Головними критеріями дотримання міжнародних норм і вимог
національного законодавства щодо реалізації права громадян на отримання
освіти мають бути якість і доступність освіти для кожного.
Законодавство України про освіту базується на Конституції України
і складається із законів України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про
позашкільну освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну
освіту», «Про вищу освіту» та інших нормативно-правових актів і міжнародних
договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
Конституція України гарантує право кожного громадянина на
доступність якісної освіти. Це в повній мірі повинно стосуватися й осіб з
особливими потребами, до яких належать діти, молодь або дорослі з проблемами
фізичного та розумового розвитку, з психоневрологічними захворюваннями,
Для забезпечення права на якісну освіту цієї категорії осіб
міжнародна практика пропонує їм широкий вибір доступних форм здобуття
освіти: індивідуальну, дистанційну, екстернатну, «школи консультаційних
класів», «школи другого шансу», «вечірні школи», а також «включені»
(«інклюзивні») форми навчання. Останні дають змогу особам із особливими
потребами навчатися спільно із здоровими особами, що ефективно впливає на
рівень їхньої соціалізації.
В Україні спеціальна освіта має складну, розгалужену й
диференційовану систему навчально-виховних (корекційних) закладів,
реабілітаційних і медико-педагогічних центрів, навчально-виховних комплексів,
спеціальних (корекційних) класів при середніх закладах освіти тощо. Розвиток
системи спеціальної освіти спрямований на подальшу диференціацію і
вдосконалення діючої мережі корекційних закладів, відкриття нових типів
закладів, у яких надаватиметься комплексна допомога й підтримка особам із
особливими потребами.
Головними критеріями дотримання міжнародних норм і вимог
національного законодавства щодо реалізації права громадян на отримання
освіти мають бути якість і доступність освіти для кожного. Законодавство надає
можливість особам з особливими потребами можливість вибору різних форм
навчання (в спеціальній школі, школі-інтернаті, навчально-реабілітаційному
центрі, у корекційних класах при загальноосвітній школі, дитсадку-школі,
надомного навчання, в формі екстернату тощо).
Питання освіти осіб з особливими потребами регулюється також
законодавством про інвалідів, зокрема, Законом про основи, Законом про
реабілітацію, нормативними документами у цій сфері та міжнародними
договорами з питань прав інвалідів.
40
Норми щодо освіти дітей-інвалідів містить і Закон України «Про
охорону дитинства». Проте, як свідчить практика, в нашій державі немає
необхідної кількості спеціальних (корекційних) закладів, кваліфікованих кадрів
тощо. Назріла потреба проведення якісних змін існуючої системи спеціальної
освіти. І в першу чергу це стосується змін у законодавстві. Норми вищезгаданих
законів з питань освіти осіб з особливими потребами не узгоджені між собою.
Законодавчо не введений навіть термін «осби з особливими потребами» (особи з
особливими освітніми потребами), зустрічаються терміни інвалід, діти-інваліди;
діти, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; особи, які
мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в
масових навчальних закладах. Правове регулювання питань інтегрованої чи
інклюзивної освіти знаходиться практично в зародковому стані. Відсутнє
спеціальне законодавство з питань освіти осіб з особливими потребами.
Напрями професійної орієнтації та професійного навчання
населення визначені у Плані заходів, спрямованих на розвиток професійної
орієнтації населення, на період до 2009 року, затвердженого розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №576-р, та Концепції державної
системи професійної орієнтації населення, затвердженою постановою Кабінету
Міністрів України від 17.09.2008 №842.
До системи забезпечення професійної реабілітації, професійної
орієнтації, працевлаштування та зайнятості осіб з інвалідністю в Україні входять,
зокрема такі інститути: Державна служба зайнятості; центри професійної
реабілітації; навчальні заклади: загальноосвітні середні та вищі навчальні
заклади, професійно-технічні училища, навчально-виробничі комбінати, центри
підготовки та перепідготовки кадрів; Фонд соціального захисту інвалідів; фонди
загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття та від нещасних випадків та професійних захворювань.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 24 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Відсутні на законодавчому рівні механізми контролю за
дотриманням вищими навчальними закладами вимог доступності до відповідної
інфраструктури людей з інвалідністю, що бажають навчатися. До інших
перешкоди також відносяться:
1) існуючий список медичних протипоказань, затверджений
Міністерством охорони здоров’я України;
2) відсутність нормативів обов’язкового виділення місць у вищих
навчальних закладах для людей з інвалідністю.
Відсутні освітні державні стандарти вищої освіти та програми для
молоді з розумовою відсталістю. Як наслідок — кількість студентів з числа
інвалідів становить не більше 0,4 відсотка загальної чисельності осіб, що
навчаються у вищих навчальних закладах.
У національному законодавстві відсутнє термінологічне визначення
«абілітаційні послуги».
ПРОПОЗИЦІЇ
41
Внести зміни до статті 1 Закону про реабілітацію шляхом
доповнення термінологічним визначенням «абілітаційні послуги» з урахуванням
норм міжнародних актів.
Визначити механізми контролю за дотриманням вищими
навчальними закладами вимог доступності до відповідної інфраструктури людей
з інвалідністю, що бажають навчатися.
Розробити освітні державні стандарти вищої освіти та програми
для молоді з розумовою відсталістю.
Розробки єдиних національних стандартів навчання інвалідів у
навчальних закладах, у тому числі довузівської підготовки.
Розширити мережі навчальних закладів, в яких були б створенні
необхідні умови для здобуття особами з інвалідністю освіти.
Посилити контроль за виконанням законодавства щодо створення
безперешкодного середовища у навчальних закладах, гуртожитках.
Розробити систему стимулювання навчальних закладів грантами та
цільовими програмами фінансування в залежності від їх участі у наданні освітніх
послуг особам з інвалідністю;
Включити показники навчання інвалідів до системи рейтингових
оцінок навчальних закладів.
Розробити програм підвищення кваліфікації викладачів, які
надають освітні послуги особам з інвалідністю.
Статья 26 Конвенції ООН присвячена ефективним та
належним заходам, спрямованих на досягнення і збереження інвалідами
максимальної незалежності, повних фізичних, розумових, соціальних і
професіональних здібностей і повне включення їх в усі аспекти життя, а
також визначає мету соціальних послуг та програм.
Закон про основи зазначає встановлення потреб інвалідів на
підставі висновку МСЕ та з врахуванням їх здібностей, у тому числі
професійних, які відображаються у ІПР, при цьому така програма підлягає
обов’язковому виконанню усіма без виключення юридичними та фізичними
особами, а також визначається відповідальність винних осіб у порушенні прав
інвалідів
За визначенням, передбаченим Законом про реабілітацію, ІПР -
комплекс оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів з
визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та
компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей
конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях
медико-соціальної експертної комісії.
Закон про основи передбачає повноваження центральних органів
виконавчої влади щодо розробки й координації за участю громадських
організацій інвалідів довгострокових і короткострокових програм по реалізації
державної політики щодо інвалідів та контролю їх виконання
Фінансування заходів передбачених місцевими програмами
соціального захисту окремих категорій населення здійснюється органами
місцевого самоврядування за рахунок коштів місцевих бюджетів.
42
З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з
урахуванням ІПР їм забезпечується право працювати на підприємствах, в
установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою
діяльністю, яка не заборонена законом.
Види необхідної матеріальної, соціально-побутової і медичної
допомоги інвалідам визначаються органами МСЕ в ІПР. Допомога подається за
рахунок коштів фонду соціального захисту інвалідів.
Стаття 5 Закону про реабілітацію визначає повноваження органів
виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо реалізації державної
політики у сфері реабілітації інвалідів, які передбачають забезпечення розробки і
виконання програм для запобігання виникненню інвалідності, компенсації вад і
розладів функцій організму особи, створення умов для їх усунення шляхом
медичної, психолого-педагогічної, психологічної, фізичної, професійної,
трудової, фізкультурно-спортивної, соціальної реабілітації інвалідів, дітей-
інвалідів.
Центральні органи виконавчої влади в межах своїх повноважень
координують діяльність місцевих органів виконавчої влади у здійсненні
реабілітаційних заходів, організовують розробку та виконання цільових
державних програм, запроваджують правові, економічні та організаційні
механізми, що стимулюють ефективну діяльність реабілітаційних установ і
забезпечують розвиток їх мережі, сприяють міжнародному співробітництву.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 26 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Проблеми, які виникають у сфері реабілітації та зайнятості інвалідів
вирішуються шляхом складання та реалізації державних програм, планів дій
Уряду та заходів.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня
2007 року № 156-р затверджено план дій щодо реалізації в 2007 – 2008 роках
Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009
року.
Мета цього плану полягає у забезпеченні державного регулювання
ринку праці за допомогою правових, організаційних і економічних важелів для
сприяння зайнятості населення та соціальному захисту його від безробіття.
Визначено його основні завдання, а саме: формування конкурентних переваг
національного ринку праці; сприяння зайнятості населення, зниженню рівня
безробіття та зменшенню його тривалості; створення робочих місць з належними
умовами та гідною оплатою праці; приведення чисельності, професійного складу
та кваліфікаційного рівня робочої сили у відповідність з потребою роботодавців;
підвищення якості робочої сили; посилення мотивації до легальної продуктивної
зайнятості; детінізація відносин у сфері зайнятості населення; забезпечення
соціального захисту населення від безробіття; легалізація зовнішньої трудової
міграції громадян України та посилення їх соціального захисту.
Напрями професійної орієнтації та професійного навчання
населення визначені у Плані заходів, спрямованих на розвиток професійної
43
орієнтації населення, на період до 2009 року, затвердженого розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №576-р, та Концепції державної
системи професійної орієнтації населення, затвердженою постановою Кабінету
Міністрів України від 17.09.2008 №842.
План заходів, спрямованих на розвиток системи професійної
орієнтації населення, на період до 2009 року, передбачає новий концептуальний
підхід до держдавної системи професійної орієнтації населення, утворення
Міжвідомчої ради з питань професійної орієнтації населення, утворення
експериментальних регіональних центрів професійної орієнтації населення,
розробку навчальних та методичних посібників для профорієнтаційної роботи з
різними категоріями населення, проведення фундаментальних та прикладних
наукових досліджень у сфері професійної орієнтації населення, розробки
навчальних планів та програми підвищення кваліфікації педагогічних
працівників та інших фахівців у сфері професійної орієнтації населення,
організацію підвищення кваліфікації педагогічних працівників та інших фахівців
у сфері професійної орієнтації населення.
Концепція державної системи професійної орієнтації населення
визначає професійну орієнтацію як обґрунтовану систему взаємопов’язаних
економічних, соціальних, медичних, психологічних заходів, спрямованих на
активізацію процесу професійного самовизначення та реалізації здатності до
праці осіб, виявлення її здібностей, інтересів, можливостей та інших чинників,
що впливають на вибір професії або на зміну виду трудової діяльності. Її
спрямовано на досягнення збалансованості між професійними інтересами та
можливостями людини та потребами суспільства у конкретних видах
професійної діяльності.
Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової
зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року №716, націлена
на подолання головних чинників, які стримують зайнятість інвалідів.
Мета Програми полягає у створенні умов для реабілітації та
інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю в суспільство.
Основними завданнями Програми визначено удосконалення
системи надання реабілітаційних послуг; поліпшення якості і розширення
реабілітаційних послуг; створення умов для доступу осіб з обмеженими
фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою
відсталістю до всіх видів освітніх послуг; підвищення рівня зайнятості
зазначених осіб; створення умов для безперешкодного доступу до об’єктів
соціальної інфраструктури і транспортних засобів осіб з обмеженими фізичними
можливостями; створення централізованої бази даних з проблем інвалідності
тощо.
ПРОПОЗИЦІЇ
Доповнити статтю 1 Закону України «Про соціальні послуги»
термінологічним визначенням «послуги з професійної реабілітації осіб з
44
обмеженими фізичними можливостями», який передбачатиме комплекс
медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на підготовку
особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття професійної
працездатності шляхом адаптації, реадаптації, навчання, перенавчання чи
перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним
соціальним супроводженням.
Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів;
Потребує запровадження нових ефективних механізмів
стимулювання як інвалідів до працевлаштування на звичайні робочі місця, так і
роботодавців до створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування.
Статья 27 Конвенції ООН встановлює права інвалідів на працю
на рівні з іншими, встановлює напрями які включає дане право, а також
запроважєення державою заходів для дієвої реалізації інвалідами права на
працю.
Стаття 43. Кожен має право на працю, що включає можливість
заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно
погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами
права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової
діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і
перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на
заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
На сьогоднішній день в Україні прийнято ряд законів, що
регулюють відносини у сфері професійної реабілітації та зайнятості інвалідів.
Обраний Україною шлях переходу від медичної до соціальної
моделі інвалідності підвищує важливість зайнятості інвалідів. Трудова зайнятість
є одним із основних шляхів до інтеграції та участі інвалідів у житті суспільства.
В українському законодавстві право інвалідів на працевлаштування
та зайнятість не декларується, хоча заходи держави у наданні таких послуг
зазначено.
В Україні на забезпечення працевлаштування інвалідів на вільному
ринку праці спрямовано норму Закону про основи щодо встановлення нормативу
робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Служба зайнятості має підбирати підходящу роботу для особи з
інвалідністю відповідно до професійних навичок, знань, рекомендацій МСЕК з
урахуванням побажань особи.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 27 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
45
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159
4. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ НАЦІОНАЛЬНОГО
ЗАКОНОДАВСТВА З ПИТАНЬ ПРОФЕСІЙНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ТА
ЗАЙНЯТОСТІ ІНВАЛІДІВ З ОКРЕМИМИ ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ
МОП №142 «ПРО ПРОФЕСІЙНУ ОРІЄНТАЦІЮ ТА ПРОФЕСІЙНУ
ПІДГОТОВКУ В ГАЛУЗІ РОЗВИТКУ ЛЮДСЬКИХ РЕСУРСІВ» ТА
ВІДПОВІДНИМИ РЕКОМЕНДАЦІЯМИ МОП
Питанню працевлаштування багато уваги приділено у міжнародно-
правових актах, серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини
прийнятою Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року , в якій сказано,
що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи та на захист від
безробіття.
У свою чергу, статтею 6 Міжнародного пакту про економічні,
соціальні та культурні права, прийнятого Генеральною асамблеєю ООН 16
грудня 1966 року, передбачено, що держави, які беруть участь у цьому пакті,
визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість
заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно
погоджується, і зроблять належні кроки для забезпечення цього права. Заходи,
яких повинні вжити держави — учасники цього пакту з метою повного
здійснення такого права, включають програми професійно-технічного навчання і
підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що
гарантують основні політичні й економічні свободи людини.
Європейська соціальна хартія встановлює, що з метою здійснення
права на працю її учасники зобов’язуються: вважати однією зі своїх
найголовніших цілей і одним із найголовніших обов’язків досягнення і
підтримання якомога високого і стабільного рівня зайнятості, маючи на меті
досягнення повної зайнятості; ефективно захищати право працівника заробляти
собі на життя працею, яку він вільно обирає; створювати безкоштовні служби
працевлаштування для всіх працівників або забезпечити їх функціонування;
забезпечувати належну професійну орієнтацію, підготовку та перекваліфікацію
або сприяти їм.
Крім цього, сьогодні важко собі уявити законодавство про
зайнятість без таких міжнародно-правових актів, як конвенції та рекомендації
Міжнародної Організації Праці, які встановлюють міжнародні стандарти у сфері
працевлаштування та зайнятості .
Серед них можна згадати Конвенцію № 142 «Про професійну
орієнтацію і професійну підготовку у галузі розвитку людських ресурсів» 1975
року, яка ратифікована Україною.
Огляд нормативних актів у сфері працевлаштування та зайнятості
свідчить про те, що багато держав прагне розробити заходи по забезпеченню
повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості , надання рівних прав всім хто
бажає працювати незалежно від статі, раси, віросповідання.
46
Стаття 1 Конвенції МОП № 142 передбачає ухвалення та
розвиток політики і програми професійної орієнтації та професійної
підготовки, які враховують, зокрема, потреби, можливості та проблеми
зайнятості різних рівнів та призначені для підвищення здатності окремої
особи створювати, справляти вплив на виробниче й соціальне середовище
Перш за все зайнятість населення забезпечується державою,
шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на
задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання
створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. При цьому державна
політика зайнятості населення в Україні базується на таких законодавче
визначених принципах:
забезпечення рівних можливостей усім громадянам, незалежно від
походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності,
статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії, в реалізації права на
вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної
підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб;
сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню
безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку
підприємництва;
координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами
економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм
зайнятості;
співробітництва професійних спілок, асоціацій (спілок)
підприємців, власників підприємств, установ, організацій або уповноважених
ними органів у взаємодії з органами державного управління в розробці, реалізації
та контролі за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;
міжнародного співробітництва у вирішенні проблем зайнятості
населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних
громадян в Україні.
З метою створення умов для здійснення громадянами права на
працевлаштування держава передбачає:
заходи інвестиційної та податкової політики, спрямовані на
раціональне розміщення продуктивних сил, створення нових технологій,
створення малих підприємств і застосування гнучких режимів праці та праці
вдома, інші заходи, які сприяють збереженню і розвитку системи робочих місць;
забезпечення прав і інтересів працівників, вдосконалення
законодавства про зайнятість населення і працю ;
проведення аналітичних та наукових досліджень структури
економіки і прогнозування наступних змін якості й розподілу робочої сили;
регулювання зовнішньоекономічної діяльності в частині залучення і
використання іноземної робочої сили в Україні на основі квотування і
ліцензування;
сприяння в разі необхідності створенню додаткових робочих місць
підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, а також
поліпшенню умов праці у суспільному виробництві;
47
організацію професійної орієнтації.
В Україні затверджено та реалізуються соціальні програми щодо
Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009
року, розвитку професійної орієнтації населення, на період до 2009 року та
розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими
фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою
відсталістю на період до 2011 року.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 1 Конвенції МОП №142 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізі Конвенції МОП №159 та щодо удосконалення реалізації соціальних
програм викладено у додатку 3.3
Стаття 2 Конвенції МОП №142 передбачає розроблення і
вдосконалення відкритих, гнучких, а також таких, що доповнюють одна
одну, системи загальної та професійно-технічної освіти, шкільної і
професійної орієнтації та професійної підготовки.
Закон про реабілітацію визначає, що основними завданнями
законодавства України з питань реабілітації інвалідів є:
створення умов для усунення обмежень життєдіяльності інвалідів,
відновлення і компенсації їх порушених або втрачених здатностей до побутової,
професійної, суспільної діяльності;
визначення основних завдань системи реабілітації інвалідів, видів і
форм реабілітаційних заходів; структурно-організаційне забезпечення державної
соціальної політики по відношенню до інвалідів і дітей-інвалідів;
сприяння залученню громадських організацій інвалідів до
реалізації державної політики у цій сфері.
Державна політика України у цій сфері:
забезпечує координованість системи реабілітації, що реалізується
через своєчасність, безперервність та комплексність відновлювальних заходів і
методик, а також доступність технічних та інших засобів реабілітації і виробів
медичного призначення, реабілітаційних послуг, відповідність їх змісту, рівня
та обсягу фізичним, розумовим, психічним можливостям і стану здоров’я
інваліда, дитини-інваліда;
регламентує правові, економічні, соціальні умови надання
інвалідам, дітям-інвалідам реабілітаційних послуг з урахуванням їх
функціональних можливостей, потреби у виробах медичного призначення,
технічних та інших засобах реабілітації;
гарантує матеріально-технічне, фінансове, кадрове і
науковезабезпечення системи реабілітації;
визначає умови для відновлення або здобуття трудових навичок,
отримання освіти, професійної перепідготовки і працевлаштування з
урахуванням функціональних можливостей осіб з інвалідністю, сприяння
48
виробничій діяльності підприємств та організацій громадських організацій
інвалідів;
забезпечує реабілітаційним установам незалежно від їх відомчого
підпорядкування, типу і форми власності рівні умови для здійснення реабілітації
інвалідів, дітей-інвалідів;
формулює вимоги до об’єктів соціальної інфраструктури та
інформації для створення безперешкодного доступу до них інвалідів шляхом
усунення природних, комунікаційних і архітектурних перешкод;
сприяє участі громадських організацій, у тому числі громадських
організацій інвалідів, у формуванні і реалізації державної політики у цій сфері.
Державне управління системою реабілітації інвалідів покладається
на центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого
самоврядування.
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 2 Конвенції МОП №142 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізах Конвенції МОП №159 та Конвенції ООН
Статті 3 і 4 Конвенції МОП №142 передбачають основні
чинники професійних інформації та орієнтації, зокрема, вибір професії,
професійну підготовку і пов’язані з нею можливості освіти, умови праці,
інші аспекти трудового життя та на всіх рівнях відповідальності зазначає
поступове розширення, пристосування і гармонізацію систем професійної
орієнтації, професійної інформації і професійної підготовки щодо зайнятості
та професійної підготовки протягом усього їхнього життя з метою їх
доступності усім категоріям населення, враховуючи відповідні програми для
осіб з фізичними й розумовими вадами.
Закон про основи передбачає, що види необхідної матеріальної,
соціально-побутової медичної допомоги інвалідам визначаються органами
медико-соціальної експертизи в індивідуальній програмі реабілітації. Допомога
подається за рахунок коштів фонду соціального захисту інвалідів. (передбачає
програмний характер).
Фінансування заходів щодо соціальної захищеності інвалідів і
дітей-інвалідів здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, в тому
числі Фондом соціального захисту інвалідів, місцевих бюджетів, а також
органами місцевого самоврядування за місцевими програмами соціального
захисту окремих категорій населення за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду
соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних
коштів, у разі необхідності, створюють спеціальні робочі місця для
працевлаштування інвалідів, здійснюючи для цього адаптацію основного і
додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з
урахуванням обмежених можливостей інваліда.
49
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статей 3 і 4 Конвенції МОП №142 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Низький рівень базової професійної освіти людей з інвалідністю,
особливо тих, хто має інвалідність з дитинства. На початок 2008 року частка осіб
з інвалідністю, охоплених професійною освітою становить 1,5 % від загальної
кількості осіб з інвалідністю.
Низька доступність „існуючих для працівників у цілому” служб та
закладів для професійного навчання. ДСЗ переважно організовує навчання осіб з
інвалідністю на базі професійно-технічних та вищих навчальних закладів, на
власній навчальній базі, на робочому місці в умовах, максимально наближених
до місця мешкання особи з інвалідністю.
Важливими перешкодами в отриманні професійного навчання
особами з інвалідністю в звичайних навчальних закладах та службах є
недостатність модифікованих та пристосованих програм, відсутність доступу до
загальних навчальних закладів у зв’язку з наявністю архітектурних перешкод,
недостатність спеціалістів у цих закладах для організації індивідуального
супроводу та додаткової підтримки, відсутність механізмів забезпечення
спеціальними індивідуальними засобами для навчання.
ПРОПОЗИЦІЇ
Врегулювати проведення експертизи професійної придатності з
урахуванням реальних перспектив підбору роботи для людини з інвалідністю та
розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та трудової реабілітації,
виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе працевлаштування, і
на яке особа з інвалідністю погоджується.
Внести зміни до наказу Міністерства охорони здоров’я України від
08.10.2007 N 623 „Про затвердження форм індивідуальної програми реабілітації
інваліда, дитини-інваліда та порядку їх складання” в частині забезпечення
розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та трудової реабілітації,
виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе працевлаштування, і
на яке особа з інвалідністю погоджується;
Вдосконалити форми ІПР, де передбачити достатньо місця у
частинах 4 та 5 для здійснення детальних та вичерпних записів фахівців, які
передбачені Порядком складання форм індивідуальної програми реабілітації
інваліда, дитини-інваліда.
Стаття 5 Конвенції МОП №142
Політика та програми професійної орієнтації і професійної
підготовки підготовлюються та здійснюються у співробітництві з
організаціями роботодавців і працівників, та – коли потрібно і відповідно до
національних законодавства та практики – з іншими заінтересованими
органами.
Норми націалльного законодавства щодо реалізації зазначеної
статті наведені в аналізі статті 5 Конвенції МОП №159
50
ВИСНОВОК: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 5 Конвенції МОП №142 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
ПРОПОЗИЦІЇ щодо приведення норм національного
законодавства відповідно до положень міжнародних документів наведені в
аналізах Конвенції МОП №159 та Конвенції ООН
ІІІ. ФУНКЦІЇ ТА ВЗАЄМОДІЯ УСТАНОВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙ У
ПРОЦЕСІ ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ
ЗАЙНЯТОСТІ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ
Структура являє собою сукупність інститутів, що виконують визначені
функції по забезпеченню реалізації права на працю для осіб з інвалідністю:
формування політики;
надання послуг з працевлаштування;
надання робочого місця та збереження роботи;
освіта, професійне навчання, соціальна, трудова, професійна реабілітація;
фінансування;
захист трудових прав та представництва інтересів.
Організаційна система забезпечення працевлаштування та зайнятості осіб
з інвалідністю в Україні складається з таких інститутів:
Міністерство праці та соціальної політики України;
Міністерство освіти та науки України;
Міністерство охорони здоров’я України;
Державна служба зайнятості;
Обласні, міські, районні управління праці та соціального захисту
населення;
Центри професійної реабілітації;
Медико-соціальні експертні комісії системи охорони здоров’я;
Навчальні заклади: загальноосвітні середні та вищі навчальні заклади,
професійно-технічні училища, навчально-виробничі комбінати, центри
підготовки та перепідготовки кадрів;
Підприємства, установи, організації (роботодавці);
Комісія з питань діяльності підприємств та організацій громадських
організацій інвалідів;
Фонд соціального захисту інвалідів;
Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на
випадок безробіття;
Фонд соціального страхування від нещасних випадків та професійних
захворювань;
Професійні спілки;
Недержавні організації інвалідів.
Міністерство праці та соціальної політики України.
Центральний орган виконавчої влади з питань праці та соціальної
політики, який є головним органом із забезпечення реалізації державної
політики у сфері зайнятості та трудової міграції, соціального захисту населення,
51
загальнообов’язкового державного соціального страхування, соціально-трудових
відносин та здійснення нагляду за додержанням законодавства про працю,
оплати, нормування та стимулювання праці, професійної класифікації робіт і
професій, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування
населення, колективно-договірного регулювання соціально-економічних
інтересів працівників і роботодавців, розвитку соціального діалогу.
Мінпраці бере участь у розробленні проектів Державної програми
економічного і соціального розвитку України, Державного бюджету України,
Програми діяльності Кабінету Міністрів України, вивчає процеси у сфері
зайнятості, професійного навчання, забезпечує регулювання ринку праці,
розробляє програми зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню населення,
розробляє заходи, спрямовані на запобігання безробіттю, та забезпечує
соціальний захист громадян, які тимчасово не працюють, бере участь у
визначенні обсягу і напрямів професійної підготовки спеціалістів вищими та
професійно-технічними навчальними закладами; визначає обсяг і напрями
професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації
незайнятого населення, розробляє і затверджує міжгалузеві кваліфікаційні
характеристики посад керівників, професіоналів, фахівців, технічних службовців
та професій робітників, включених до Довідника кваліфікаційних характеристик
професій працівників, і погоджує галузеві кваліфікаційні характеристики;
розробляє в установленому порядку Класифікатор професій та готує пропозиції
щодо внесення до нього змін і доповнень; готує пропозиції щодо вдосконалення
організації та нормування праці; розробляє і затверджує міжгалузеві норми
праці, здійснює розроблення проектів програм реалізації державної політики
щодо соціального захисту інвалідів і контролює їх виконання, бере участь у
роботі, спрямованій на забезпечення доступу інвалідів до об’єктів соціальної
інфраструктури, організовує та координує роботу, пов’язану із соціальною,
медичною та професійною реабілітацією (абілітацією) інвалідів, їх
працевлаштуванням, створенням і розвитком центрів реабілітації інвалідів;
організовує у межах своїх повноважень роботу, пов’язану з професійним
навчанням і перекваліфікацією інвалідів, забезпечує створення та ведення
державного реєстру реабілітаційних установ і централізованого банку даних з
питань інвалідності, організовує у межах своїх повноважень підтримку
діяльності утворених за участю громадських організацій інвалідів підприємств,
установ та організацій, що забезпечують вирішення соціальних питань інвалідів,
вивчає стан матеріально-побутового забезпечення та потреби інвалідів, вживає
заходів до створення спеціалізованих служб для надання зазначеним громадянам
соціальних та інших послуг, у тому числі натуральної та грошової допомоги,
здійснює у межах своїх повноважень контроль за додержанням законодавства з
питань надання пільг інвалідам, виступає замовником науково-дослідних робіт у
сфері, віднесеннних до його компетенції.
У структурі Міністерства діє Державний департамент нагляду за
додержанням законодавства про працю. Департамент здійснює перевірки, які
дають можливість з’ясувати стан додержання права на працю осіб з інвалідністю
52
відповідно до медичних рекомендацій та положень законодавства щодо
застосування праці інвалідів.
ПРОПОЗИЦІЇ
В межах покладених повноважень запропонувати Мінпраці:
- організувати виконання та виступити замовником впровадження
розробок щодо методики та технології адаптації робочих місць для інвалідів;
- впровадити шляхом розроблення порядку фінансування за рахунок
державних коштів державне замовлення на надання соціальних послуг, за
допомогою яких особи з інвалідністю будуть спроможні працевлаштуватися або
зберагти роботу.
Державна служба зайнятості.
Ключовий інститут в системі забезпечення працевлаштування. Основною
функцією ДСЗ є надання послуг, пов’язаних із працевлаштуванням громадян, які
шукають роботу та послуг роботодавцям щодо забезпечення їх робочою силою
(біржа праці). Послуги, пов’язані із забезпеченням зайнятості населення та його
соціальним захистом надаються державною службою безкоштовно.
Повноваження ДСЗ: надання послуг з пошуку роботи, підготовки до
працевлаштування, надання послуг роботодавцям щодо забезпечення їх робочою
силою, інформування про вільні вакансії та можливості працевлаштування
виплата допомоги по безробіттю, направлення на професійне навчання,
перенавчання, контрактування навчальних закладів, які можуть здійснювати
професійну підготовку осіб з інвалідністю, направлення на професійну
реабілітацію в державних закладах під конкретні вакансії для конкретних
роботодавців, інформування місцевих органів праці та соціального захисту
населення про осіб з інвалідністю, працевлаштованих за допомогою державної
служби зайнятості, надання консультацій та інформації роботодавцям щодо
наявних спеціальних стимулів при працевлаштуванні людей з інвалідністю,
професійна орієнтація, оцінка професійного потенціалу та можливості
працевлаштування для формування рекомендацій щодо професійної та трудової
реабілітації в ІПР на етапі підготовки до розгляду справи інваліда на засіданні
МСЕК, надання рекомендації особам з інвалідністю щодо напрямів
професійного навчання під час проходження комплексної реабілітації в
навчальних закладах та центрах професійної реабілітації системи соцзахисту,
надання рекомендацій (консультування) роботодавцям щодо створення
спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю з числа безробітних, участь у
роботі міжвідомчої комісії зі створення спеціального робочого місця, надання на
запит УПСЗН та центрів професійної реабілітації інформації щодо актуальних на
ринку праці професій, за якими варто проводити професійне навчання в цих
центрах, участь у міжвідомчій комісії з питань створення спеціального робочого
місця, підготовка необхідних документів для комісії, – призначення та виплата
допомоги по безробіттю, в тому числі, одноразово для організації
підприємницької діяльності, фінансування професійного навчання осіб, які
мають право на допомогу на випадок безробіття, надання дотацій роботодавцям,
які працевлаштовують безробітних осіб з інвалідністю на оплату їхньої праці.
53
До структури служби зайнятості входять 674 центри в усіх регіонах
України, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення,
інформаційно-обчислювальні центри.
Для фінансового забезпечення професійного навчання тих осіб з
інвалідністю, які зареєстровані в державній службі зайнятості та відповідно до
законодавства не мають права на допомогу по безробіттю, центри зайнятості
подають пропозиції про такі потреби відділенням Фонду соціального захисту
інвалідів.
Особам з інвалідністю нарівні з іншими гарантується право на захист від
необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а
також сприяння у збереженні роботи. Однак, існує положення щодо обов’язку
роботодавця дотримуватися висновків МСЕК. Так, роботодавець може
відмовити у працевлаштуванні, керуючись висновком МСЕК щодо
„працевлаштування на спеціальному робочому місці”, у разі відсутності такого
місця на підприємстві. Практично не зможе працевлаштуватися і людина, якій
встановлено найвищий ступінь обмеження здатності до праці, «нездатність до
трудової діяльності» згідно критеріїв, зазначених Інструкцією МОЗ про
встановлення груп інвалідності. У цьому випадку відмова роботодавця та
служби зайнятості в працевлаштуванні вважатиметься обґрунтованою.
Служба зайнятості має підбирати підходящу роботу для особи з
інвалідністю відповідно до професійних навичок, знань, рекомендацій МСЕК з
урахуванням побажань особи. Якщо особа відмовиться від двох пропозицій
підходящої роботи, припиняється виплата допомоги по безробіттю. При цьому,
нормативною базою не визначено, що вважається перевагою при визначенні
підходящої роботи, якщо вибір та бажання особи з інвалідністю не співпадає з
висновком МСЕК. Свобода вибору людини в цьому випадку полягає лише в
тому щоб не погодитися з висновком та, відповідно – втратити можливість
отримати певні види допомоги. Це можна вважати своєрідним
дискримінаційним моментом, тому що такий підхід фактично обмежує „доступ
на власний вибір до навчання й роботи на основі особистих нахилів до цього
навчання або роботи”.
ПРОПОЗИЦІЇ:
Внести зміни до наказу Мінпраці про взаємодію 03.05.2007 № 201 в
частині удосконалення технології обслуговування клієнта на етапі формування
індивідуальної програми реабілітації.
Запровадити порядок спрямування службою зайнятості інвалідів після
проведення профдіагностики в центри професійної реабілітації для професійного
навчання, а також визначення варіантів працевлаштування за отриманою
професією після їх навчання. Реалізацію цієї пропозиції можна здійснити
шляхом внесення змін до внутрішніх документів служби зайнятості, а також
розроблення спільного наказу між Мінпраці та МОЗ щодо взаємодії МСЕК з ЦЗ.
Проведення в обов’язковому порядку підвищення кваліфікації
спеціалістів ЦЗ з профорієнтації.
Головні управління та управління праці і соціального захисту
населення.
54
Управління праці і соціального захисту населення є місцевим органом
державної виконавчої влади, що підпорядковується голові місцевої державної
адміністрації та Мінпраці. УПСЗН реалізують на місцевому рівні державну
політику у сфері соціального захисту працюючих, інвалідів та інших громадян.
До повноважень УПСЗН належать:
- формування централізованого банку даних з проблем інвалідності, що
включає дані індивідуальних програм реабілітації інвалідів, у тому числі про їх
освітній і професійний рівень та потребу в працевлаштуванні;
- участь у розробці пропозицій щодо розвитку виробництва і створення
робочих місць для осіб з інвалідністю;
- спрямування до центрів зайнятості осіб з інвалідністю, які виявили
бажання працювати або подали заяви про проходження професійного навчання в
реабілітаційних установах і навчальних закладах системи соціального захисту
населення;
- надання інформації центрам зайнятості про осіб з інвалідністю, які
зараховані на навчання в реабілітаційних установах і навчальних закладах
системи соціального захисту населення;
- координація діяльності підпорядкованих центрів професійної
реабілітації інвалідів щодо професійної підготовки й перепідготовки осіб з
інвалідністю;
- запит та аналіз інформації від центрів зайнятості про актуальні на ринку
праці професії та спеціальності, підготовка за якими надасть змогу інвалідам
працевлаштуватись для вдосконалення напрямів професійної підготовки у
навчальних закладах та центрах професійної реабілітації системи соціального
захисту;
- організація та фінансування послуг супроводження на робочому місці
(інструкторів з трудової адаптації та супроводу людей з інвалідністю,
асистентів);
- організація транспортування до/з місця роботи працюючої особи з
інвалідністю, яка не може самостійно користуватися наявним в місцевості
транспортом або такий транспорт відсутній в даній;
- створення та координація міжвідомчої комісії з питань створення
спеціального робочого місця.
Чинний порядок формування ІПР та порядок направлення до державних
центрів системи соціального захисту населення ускладнює планування
професійної реабілітації у відповідності до перспектив реального
працевлаштування. Згідно чинного порядку потребу в проведенні професійної
реабілітації в спеціальних центрах визначають МСЕК, без попередньої
профорієнтації та належної професійної експертизи у відповідності до вимог
ринку праці. На основі рекомендацій МСЕК управління (а не служба зайнятості)
направляють осіб з інвалідністю до підпорядкованих їм центрів професійної
реабілітації інвалідів. Відсутність належного планування та координації процесу
часто призводить до того, що після проходження професійної реабілітації в
державних центрах особи з інвалідністю не можуть знайти роботу за отриманою
професією. Деякі професії, за якими проводиться навчання у державних центрах
55
професійної реабілітації інвалідів не користуються попитом на актуальному
ринку праці (або попит на них значно нижчий, ніж пропозиція), і це не
забезпечує можливість набути „кваліфікації, потрібної для довгочасної
зайнятості в професіях, що розвиваються”, як це зазначає Рекомендація N 122
МОП щодо політики в галузі зайнятості. У 2008 році з 1 410 осіб з інвалідністю,
які отримали професії у центрах професійної реабілітації інвалідів,
працевлаштовано 700 осіб (49% від чисельності випускників), 360 – за набутою в
центрах професією (25%).
ПРОПОЗИЦІЇ
Розробити порядок та визначити критерії надання послуг супроводження
на робочому місці (інструкторів з трудової адаптації та супроводу людей з
інвалідністю, асистентів) та кваліфікаційних вимог.
Створити міжвідомчу комісію з питань створення спеціального робочого
місця шляхом розроблення Положення про таку комісію та порядок її створення.
Державні центри професійної реабілітації інвалідів системи
Мінпраці.
У центрах професійної реабілітації здійснюється комплексна професійна
реабілітація інвалідів ІІІ, ІІ та І груп, що поєднує професійну орієнтацію,
професійне навчання із заходами соціальної, психологічної реабілітації та
медичного супроводу. Фінансування діяльності 7 державних центрів
здійснюється за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів та 5-и
центрів – за рахунок місцевих бюджетів.
До функцій державних центрів професійної реабілітації віднесено:
- професійна орієнтація, професійне навчання за направленням УПЗН,
центрів зайнятості, на замовлення роботодавців;
- соціально-психологічна реабілітація;
- навчання трудових навичок, адаптація та підготовка до роботи на
„транзитних” робочих місцях;
- погодження з регіональними органами праці та соціального захисту
населення і центрами зайнятості напрямів професійного навчання осіб з
інвалідністю при підготовці матеріалів щодо ліцензування освітньої діяльності;
- збір, шляхом запиту до центрів зайнятості, інформації про актуальні на
ринку праці професії та спеціальності, підготовка за якими надасть змогу
інвалідам працевлаштуватись;
- надання інформації особам з інвалідністю про можливості
працевлаштування, в т.ч. за допомогою центрів зайнятості;
- сприяння у працевлаштуванні шляхом співпраці з роботодавцями та
центрами зайнятості.
Станом на 01.01.2009 р. у системі органів праці та соціального захисту
населення функціонує Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, 6
міжрегіональних, три обласних та два міських центри професійної реабілітації
інвалідів. Перебування, харчування, навчання, та усі інші реабілітаційні заходи є
безкоштовними для осіб з інвалідністю. У 2008 році в цих центрах проходили
реабілітацію 1998 осіб з інвалідністю, з них отримали свідоцтво державного
зразка – 1410 осіб.
56
Реабілітація у центрах передбачає поєднання професійного навчання із
соціальною, психологічною та медичною реабілітацією та проживанням
протягом терміну реабілітації від 2 до 9 місяців. Переважну кількість клієнтів
центрів становлять інваліди ІІІ групи – 44,3 %, 40,3 % – інваліди ІІ групи, 15,5% -
інваліди І групи Професійне навчання у державних центрах професійної
реабілітації проводиться за 52-ма видами професій.
Після завершення професійної реабілітації особи з інвалідністю можуть
працевлаштовуватися або самостійно або звернувшись до центру зайнятості.
ПРОПОЗИЦІЇ:
Впровадження договірної системи проведення професійного навчання на
замовлення ЦЗ та роботодавців шляхом внесення змін до наказу Мінпраці про
взаємодію 03.05.2007 №201.
Внесення змін до Типового Положення про центри професійної
реабілітації щодо можливості укладання договорів зі спеціальними
підприємствами щодо підготовки осіб з інвалідністю на
«транзитних»/«модельних» робочих місцях.
Міністерство освіти і на уки України
Центральний орган виконавчої влади з питань освіти і науки, який є
головним органом із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти,
наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної
власності.
До завдань МОН вілнесено: участь у формуванні та забезпеченні
реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної,
інноваційної діяльності та інтелектуальної власності; створення умов для
здобуття громадянами повної загальної середньої освіти; визначення перспектив
і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти, наукової, науково-технічної,
інноваційної діяльності та інтелектуальної власності;
Відповідно до покладених завдань МОН: бере участь у розробленні
проектів Державної програми економічного і соціального розвитку України,
Державного бюджету України, Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
розробляє державні стандарти освіти, здійснює контроль за їх додержанням;
бере участь у розробленні норм і нормативів утримання дітей-сиріт і дітей,
позбавлених батьківського піклування; подає Кабінетові Міністрів України
пропозиції щодо оптимізації мережі державних вищих навчальних закладів,
професійно-технічних навчальних закладів, навчальних закладів для дітей-сиріт
та дітей, позбавлених батьківського піклування, дошкільних, загальноосвітніх і
позашкільних навчальних закладів; приймає рішення щодо виконання
експериментальних робочих навчальних планів, нових освітніх програм,
запровадження новітніх педагогічних технологій; здійснює заходи, спрямовані
на творчий розвиток особистості, виявлення та підтримку обдарованих дітей,
талановитої молоді; вживає разом з центральними та місцевими органами
виконавчої влади заходів щодо працевлаштування випускників професійно-
технічних та вищих навчальних закладів; організовує діяльність психологічної
служби та педагогічного патронажу в системі освіти; забезпечує проведення
комплексного аналізу стану вітчизняної та світової науки, прогнозування
57
тенденцій її розвитку і взаємозв’язку з виробничою, економічною, соціальною та
оборонною сферою; подає Кабінетові Міністрів України пропозиції щодо
визначення замовників та керівників державних наукових, науково-технічних
програм; організовує в установленому порядку проведення державної наукової
та науково-технічної експертизи проектів державних, міжнародних та
регіональних програм; подає в установленому порядку пропозиції та висновки
щодо створення та реорганізації державних наукових установ, які повністю або
частково фінансуються з державного бюджету;
Навчальні заклади, навчально-виробничі комбінати, центри
підготовки та перепідготовки кадрів та інші навчальні заклади.
Фахова освіта й професійне навчання осіб з інвалідністю може
відбуватися в професійно-технічних та вищих навчальних закладах, курсах
підготовки та перепідготовки кадрів, навчально-виробничих комбінатах, які
знаходяться або у відомстві МОН або в 5-и спеціальних навчально-виховних
закладах інтернатного типу Мінпраці, у приватних вищих навчальних закладах.
Згідно із законодавством професійна та фахова підготовка осіб з інвалідністю
може здійснюватися з використанням різних форм навчання: стаціонарної в
інтегрованих умовах, заочної, дистанційної, модульної форм навчання.
До повноважень таких закладів належить:
- виконання замовлення служби зайнятості на професійне навчання,
перенавчання, підвищення кваліфікації осіб з інвалідністю;
- підготовка до роботи, навчання трудових навичок;
- професійна орієнтація осіб з інвалідністю;
- надання інформації про можливості працевлаштування, в т.ч за
допомогою центрів зайнятості;
- організація профконсультування, профдіагностики в навчальних
закладах у співпраці з центрами зайнятості.
Спеціальні навчально-виховні заклади інтернатного типу (всього їх 5 у
системі Мінпраці) також здійснюють професійну реабілітацію. Тривалість
навчання у цих закладах від 1 до 2-х років. Під час навчання у цих навчальних
закладах особи з інвалідністю перебувають на повному державному утриманні,
що передбачає чотириразове харчування, необхідні лікувальні процедури,
проживання в гуртожитках, обслуговування перукарем, майстром з ремонту
взуття. Зарахування на навчання до зазначених навчальних закладів проводиться
без вступних іспитів й незалежного тестування, після співбесіди та тестування в
приймальній комісії та на підставі конкурсів свідоцтв та атестатів про освіту.
Професійне навчання у цих закладах здійснюється за спеціальностями
“діловодство”, “бухгалтерський облік”, “конструювання, виробництво і технічне
обслуговування радіотехнічних приладів” та за професіями: оператор
комп’ютерного набору, секретар керівника, слюсар-електрик з ремонту
електроустаткування, кухар, кондитер, електромеханік з ремонту та
обслуговування лічильно-обчислювальних машин тощо
Професійне навчання в загальних професійно-технічних, вищих
навчальних закладах системи МОН. Станом на 01.07.2008 р. 362 із 927 закладів
58
професійно-технічної освіти здійснювали професійне навчання осіб з
інвалідністю.
Найчастіше таке навчання осіб з інвалідністю організовується в
спеціальних навчальних групах.
Служба зайнятості переважно організовує професійне навчання осіб з
інвалідністю на базі професійно-технічних та вищих навчальних закладів, на
курсах цільового призначення та підвищення кваліфікації, в умовах,
максимально наближених до місця мешкання особи з інвалідністю. Професійне
навчання осіб з інвалідністю, які зареєстровані у службі зайнятості як безробітні
та мають право на допомогу по безробіттю, фінансуються за рахунок коштів
Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на
випадок безробіття. Професійне навчання осіб з інвалідністю, які не мають права
на виплати по безробіттю, здійснюється за рахунок Фонду соціального захисту
інвалідів. У цих випадках центри зайнятості подають пропозиції про такі
потреби відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, а цей фонд приймає
рішення щодо фінансування такого навчання
Міністерство охорони здоров’я України
Центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров’я, який є
головним органом із забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони
здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення,
виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів
медичного призначення.
Основними завданнями МОЗ є: забезпечення реалізації державної
політики у сфері охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя
населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських
засобів і виробів медичного призначення; розроблення, координація та контроль
за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема
профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та
мікробіологічної промисловості; організація надання державними та
комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги
населенню; розроблення заходів щодо профілактики та зниження
захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з
Національною академією наук, Академією медичних наук наукових досліджень з
пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.
МОЗ наділений повноваженнями щодо:
- забезпечення в межах своєї компетенції додержання закладами охорони
здоров’я, установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби
Міністерства, іншими підприємствами, установами та організаціями права
громадян на охорону здоров’я;
- участі у розробленні проектів Державної програми економічного і
соціального розвитку України, Державного бюджету України, Програми
діяльності Кабінету Міністрів України;
- підготовки пропозиції стосовно визначення пріоритетних напрямів
розвитку охорони здоров’я, розробки та організації виконання державних
комплексних та цільових програм охорони здоров’я;
59
- участі у формуванні та реалізації антимонопольної політики в сфері
охорони здоров’я;
- здійснення координації діяльності закладів охорони здоров’я, органів,
установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби, науково-
дослідних установ незалежно від їх підпорядкування і форми власності щодо
питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування
здорового способу життя;
- участі у визначенні заходів та проведенні разом з центральними та
місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування
роботи із запобігання хворобам, а також зниження захворюваності, інвалідності
та смертності населення;
- затвердження переліків важких робіт, робіт із шкідливими і
небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок та
неповнолітніх, а також підіймання і переміщення ними важких речей;
- забезпечення проведення медико-соціальної експертизи втрати
працездатності та надання реабілітаційної допомоги населенню;
- організації забезпечення населення лікарськими засобами,
інформування працівників закладів охорони здоров’я і населення про лікарські
засоби та імунобіологічні препарати, дозволені до застосування; забезпечення
додержання встановленого порядку надання пільг щодо відпуску громадянам
безоплатно або на пільгових умовах медикаментів та імунобіологічних
препаратів.
Медико-соціальні експертні комісії
МСЕК створюються при органах управління охорони здоров’я та
підпорядковуються МОЗ. На сьогодні в країні функціонує 428 МСЕК, з яких 62
міські та центральні міські, 366 міжрайонних. У роботі комісій беруть участь
1626 лікарів-експертів.
Головною функцією МСЕК є визначення ступеня обмеження
життєдіяльності особи, у тому числі стан працездатності, встановлення групи й
причини інвалідності, надання рекомендацій щодо умов та характеру праці й
заходів реабілітації. До складу МСЕК, згідно положення, входять лікарі,
психологи, лікарі-реабілтологи.
Основні повноваження МСЕК включають:
- визначення ступеня втрати здоров’я особи;
- встановлення групи й причини інвалідності;
- визначення заходів медичної реабілітації, прогнозів щодо відновлення
працездатності;
- визначення ступенів здатності до трудової діяльності ;
- формування індивідуальних програм реабілітації на основі
рекомендацій ЦЗ щодо можливого працевлаштування та рекомендованих
професій та з урахуванням стану здоров’я особи:
- надання рекомендацій щодо можливих робіт, умов праці, необхідних
допоміжних засобів та пристосувань для працевлаштування за напрямам,
визначеними вказаними центрами зайнятості;
60
- участь у міжвідомчій комісії з питань створення спеціального робочого
місця.
У складі відповідальних служб МСЕК, на яких покладено функції
надання рекомендацій щодо необхідних для особи з інвалідністю умов
спеціального робочого місця, немає відповідних фахівців: це не передбачено
Положенням про МСЕК. Крім того, в Україні взагалі дуже мало фахівців,
(немедичних реабілітологів), які мають відповідну кваліфікацію. Практично ні
роботодавці, ні спеціалісти центрів зайнятості, ні особи з інвалідністю не
отримують рекомендацій та консультацій щодо адаптації та пристосування
обладнання, умов праці та трудових процесів до індивідуальних потреб особи з
інвалідністю. У нормативній базі поняття створення спеціального робочого
місця для осіб з інвалідністю передбачає лише заходи з придбання або
пристосування обладнання та устаткування. Однак, не передбачає змістовних та
організаційних змін, коригування та адаптацію обов’язків, розкладу,
послідовності виконання робіт, надання „індивідуальних послуг, що
дозволяють інвалідам отримувати та зберігати підхожу для них роботу і
просуватись по службі”.
Існують перешкоди для отримання та збереження роботи особою з
інвалідністю, пов’язані з зовнішнім оточенням, які необхідно й можливо
усунути. До них відноситься формальний підхід до формування ІПР та надання
висновків МСЕК, що часто стає перешкодою для отримання обраного виду
діяльності та навчання.
Указ Президента України від 27 грудня 2005 року N 1845/2005 «Про
заходи щодо створення сприятливих умов для забезпечення соціальної, медичної
та трудової реабілітації інвалідів» визначив одним із пріоритетів діяльності
органів виконавчої влади реалізацію державної політики у сфері
реабілітації інвалідів та зобов’язав Кабінет Міністрів України забезпечити
розроблення та затвердження Державної типової програми реабілітації
інвалідів, Положення про індивідуальну програму реабілітації інваліда, порядки
їх реалізації, а також розроблення державних соціальних нормативів у сфері
реабілітації інвалідів.
Державна типова програма реабілітації інвалідів, затверджена
постановою Уряду від 8 грудня 2006 року № 1686, спрямована на забезпечення
системного підходу до організації реабілітації, послідовності та наступності у
проведенні багатопрофільних реабілітаційних заходів, запровадження державних
реабілітаційних стандартів і установлення контролю за якістю реабілітаційних
послуг.
Цим документом встановлено гарантований державою перелік послуг, у
тому числі професійної та трудової реабілітації, які надаються інваліду, дитині-
інваліду безоплатно або на пільгових умовах з урахуванням фактичних потреб
залежно від віку, статі, виду захворювання.
Програма виконується шляхом складення ІПР МСЕК, для дітей-інвалідів
– ЛКК.
Обсяг реабілітаційних послуг, що надаються за ІПР інваліда та дитини-
інваліда, не може бути менший від передбаченого Програмою.
61
У ній, зокрема, розроблено перелік послуг, що надаються інвалідам з
ураженням опорно-рухового апарату та центральної і периферичної нервової
системи, інвалідам з психічними захворюваннями та розумовою відсталістю,
інвалідам з ураженням органів слуху, інвалідам з ураженням органів зору,
інвалідам з ураженням внутрішніх органів та інвалідам з онкологічними
захворюваннями.
ІПР для інваліда та дитини-інваліда визначається відповідно до переліку
реабілітаційних послуг, технічних та інших засобів реабілітації, виробів
медичного призначення залежно від нозологій захворювань.
Щорічно з метою реабілітації інвалідів фахівці МСЕК розробляють ІПР
відповідно до потреб інваліда та з урахуванням вимог державних, соціальних
стандартів і соціальних гарантій, в яких визначаються комплекс оптимальних
видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів із визначенням порядку та
місця їх проведення.
Рішення МСЕК, викладені в ІПР, є обов’язковими для виконання
органами виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємствами,
установами, організаціями, реабілітаційними установами незалежно від відомчої
підпорядкованості, типу і форми власності.
Удосконаленню роботи МСЕК сприяло прийняття наказу Міністерства
охорони здоров’я України від 07.02.2008р. №57, яким визначено державні
соціальні нормативи у сфері реабілітації інвалідів.
У штаті МСЕК не передбачено відповідних фахівців, які можуть провести
професійну орієнтацію, здійснити експертизу професійної придатності
належним чином та визначити можливості працевлаштування особи з
інвалідністю на сучасному ринку праці. До складу МСЕК, згідно положення,
входять лікарі. Вони оцінюють ступінь втрати здоров’я, але їм складно
правильно оцінити соціальні характеристики становища людини її професійно -
реабілітаційний потенціал. ІПР у частині професійної та трудової реабілітації
складаються формально. Комісія робить відмітки „+” або „-” напроти рядків
„професійне навчання”, „професійна орієнтація” або „професійна реабілітація”.
Щодо умов праці МСЕК обмежується формулюваннями „не рекомендований
важкий фізичний труд”, „рекомендований скорочений робочий день” або „не
рекомендований труд у несприятливих метеорологічних умовах”. Практично не
здійснюється оцінювання збереженого професійного потенціалу, здатності
виконувати окремі операції та роботи й формування рекомендацій щодо
можливих видів/елементів праці, застосування на робочому місці конкретних
пристроїв, засобів для уможливлення людини з інвалідністю працювати.
Принаймні таких рекомендацій людина з інвалідністю та служби, що сприяють
працевлаштуванню, не отримують.
Формальний підхід до визначення заходів ІПР призводить до того, що таі
програми часто стають перешкодою для працевлаштування особи з інвалідністю,
обмежуючи власний вибір особи з інвалідністю щодо роботи, або взагалі право
на працю. Наприклад, у разі рекомендацій щодо працевлаштування на
спеціальному підприємстві, служби зайнятості або роботодавець повинні,
62
дотримуючись рекомендацій МСЕК, здійснити працевлаштування тільки на
такому підприємстві.
Законом про реабілітацію передбачено залучення спеціалістів державної
служби зайнятості до проведення експертизи професійної придатності. Наразі
таке залучення відбувається шляхом участі представників центрів зайнятості в
засіданнях МСЕК. Однак, цей спосіб не вирішує проблеми та є надто
неефективним. Так, спеціалісти з профорієнтації центрів зайнятості повинні
залишити свою роботу й відмінити прийом клієнтів на час проведення засідань
МСЕК, які, як правило, тривають протягом цілого робочого дня. На таких
засіданнях можуть і не розглядатися справи людей, які бажають чи можуть
працювати, тому час спеціаліста центра зайнятості втрачається марно. Якщо й
розглядається справа людини, яка бажає працювати, у спеціаліста з
профорієнтації немає достатньо часу для отримання та вивчення необхідної
інформації, проведення необхідних професійних тестів, й надання
профорієнтаційних послуг в повному необхідному обсязі.
Недосконалий механізм формування ІПР і. На практиці ІПР часто
замість рекомендацій щодо варіантів та заходів професійної та трудової
реабілітації, зазначає обмеження у здійсненні трудової діяльності. Медичні
працівники, які є штатними працівниками МСЕК, не мають необхідної
кваліфікації, інформації та можливостей належним чином сформувати розділи
ІПР щодо соціальної, професійної та трудової реабілітації. За відсутності у
лікарів МСЕК інформації щодо наявних робочих місць, умов майбутнього
робочого місця не можливо належним чином визначити заходи, необхідні для
успішного працевлаштування, потребу в професійній та трудовій реабілітації,
перенавчанні, заходи з адаптації та створення спеціального робочого місця.
Висновки МСЕК часто обмежують власний вибір особи з інвалідністю
щодо професії, трудової діяльності, або взагалі обмежують її право на працю.
Так, Інструкція МОЗ щодо встановлення груп інвалідності, передбачає
застосування, серед інших, і критерію „здатність до трудової діяльності”.
Одним з трьох ступенів цього виду обмеження є 3-й – нездатність до трудової
діяльності. Людина, яка отримала такий висновок, не зможе працевлаштуватися,
відповідно, не отримує рекомендацій щодо трудової та професійної реабілітації.
Однак, якщо жорстко підійти до визначення такого критерію, то під нього не
підійде жодна людина. При створенні певних умов трудовою діяльністю
займатися може кожна людина з інвалідністю. Таким чином, для окремих
категорій осіб з інвалідністю професійна реабілітація та зайнятість залишається
недоступною. Зокрема, для інвалідів з розумовою відсталістю, психічними
захворюваннями, тяжкими функціональними порушеннями І-ї групи
інвалідності.
ПРОПОЗИЦІЇ
Удосконалити порядок проведення МСЕ, визначення критеріїв та умов
встановлення інвалідності, визначення ступенів здатності до трудової діяльності,
а також спрощення схеми звернення осіб з обмеженими можливостями на етапі
формування ІПР;
63
Вдосконалити методику формування ІПР та поліпшення якості її
складання, зокрема, у визначенні конкретних рекомендацій щодо варіантів та
заходів професійної та трудової реабілітації з урахування вибору особою з
інвалідністю професії та трудової діяльності, в тому числі заборони визначення
обмежень у здійсненні інвалідом трудової діяльності, а також проведенні
експертизи професійної придатності з урахуванням реальних перспектив підбору
роботи для людини з інвалідністю та розробленні рекомендацій ІПР щодо
професійної та трудової реабілітації, виходячи з вимог конкретного робочого
місця, де можливе працевлаштування, і на яке особа з інвалідністю
погоджується.
Підприємства, установи, організації, в т.ч спеціальні підприємства
організацій та громадських організацій інвалідів, що використовують
найману працю – роботодавці.
Забезпечують робочі місця й відповідну оплату праці для осіб з
інвалідністю в рамках встановленого нормативу та понад нього.
Згідно положень статті 18 Закону про основи, реалізація права на
працевлаштування інвалідів здійснюється шляхом їх безпосереднього
звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби
зайнятості. Відповідно до статті 19 цього ж Закону підприємства, установи,
організації „самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок
нормативів робочих місць”.
Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду
соціального захисту інвалідів або рахунок власних коштів, у разі необхідності,
мають створювати спеціальні робочі місця для працевлаштування інвалідів,
здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання,
технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених
можливостей інваліда.
На роботодавців покладено обов’язок забезпечити навчання та підготовку
на робочому місці особи з інвалідністю. При вивільненні працівників (у тому
числі осіб з інвалідністю) роботодавці обов’язково повідомляють про це в
письмовій формі державну службу зайнятості, вказуючи підстави і строки
вивільнення, найменування професій, спеціальностей, кваліфікації, розмір
оплати праці, а в десятиденний строк після вивільнення – направляють списки
вивільнених осіб з інвалідністю. У разі неподання або порушення строків
подання цих даних стягується штраф у розмірі річної заробітної плати за
кожного вивільненого працівника. Ці кошти зараховуються до Фонду
державного соціального страхування на випадок безробіття і використовуються
для фінансування заходів по працевлаштуванню та соціального захисту
вивільнюваних працівників.
Роботодавці повинні повідомляти служби зайнятості про наявні вакансії.
Часто вони оголошують окремо вакансії для працевлаштування осіб з
інвалідністю, виходячи зі свого уявлення про їхні можливості та професійно-
кваліфікаційний склад.
ПРОПОЗИЦІЇ
64
Прийняття стратегії/програми за участю об’єднань роботодавців щодо
питань праці людей з інвалідністю як частини загальної політики щодо найму та
зайнятості працівників.
Комісія з питань діяльності підприємств та організацій громадських
організацій інвалідів.
Спеціально уповноважений державний орган. Комісія має 27
регіональних (територіальні) органи – комісії з питань діяльності підприємств та
організацій громадських організацій інвалідів в Автономній Республіці Крим,
областях, містах Києві та Севастополі.
Основна функція Комісії полягає у визначенні доцільності надання
державної фінансової допомоги підприємствам та організаціям громадських
організацій інвалідів, де працюють особи з інвалідністю. Комісія приймає
рішення про надання дозволу на право користування пільгами з оподаткування
підприємствам та організаціям громадських організацій інвалідів. Таке рішення
базується на аналізі соціальної значимості відповідної громадської організації та
її підприємства чи організації та можливості працевлаштування осіб з
інвалідністю.
Дозвіл надається після розгляду документів, поданих організацією чи
підприємством, та вивчення Регіональною комісією стану щодо
середньооблікової чисельності інвалідів, що працюють на підприємстві, фонду
оплати їхньої праці та середньомісячної заробітної плати осіб з інвалідністю,
суми витрат підприємства на переробку сировини, комплектувальних, складових
частин, інших покупних товарів, виконання підприємством, організацією рішень
Комісії з питань механізму та порядку отримання пільг з оподаткування.
Регіональні комісії можуть надавати дозвіл на право користування
пільгами з оподаткування підприємствам та організаціям громадських
організацій інвалідів, які отримали за попередній податковий рік валовий дохід в
обсязі меншому за 8400 мінімальних заробітних плат, та мають загальну
кількість працюючих не більше 25 осіб. Дозвіл може надаватися на термін від
одного кварталу до одного року.
Запровадження такої дозвільної системи сприяло обмеженню монополії
Українського товариства сліпих, Українського товариства глухих і Союзу
організацій інвалідів України та розширення можливостей для інших організації
інвалідів фінансової підтримки та отримання податкових пільг.
ПРОПОЗИЦІЇ:
Визначити регламент залучення Комісії до вивчення потреб у заходах
щодо створення спеціального робочого місця для працевлаштування інвалідів.
Недержавні організації.
Недержавні організації створюють спеціалізовані підприємства для
працевлаштування осіб з інвалідністю. За даними Комісії з питань діяльності
підприємств та організацій громадських інвалідів на таких підприємствах понад
60,0 % працюючих складають особи з обмеженими можливостями (станом на
2007 р.).
65
Найбільш розгалуженими й розвиненими є підприємства Українського
товариства сліпих (УТОС), Українського товариства глухих (УТОГ), які були
створені ще у 1933 р. та мали державне фінансування, а також Всеукраїнська
організація “Союз організацій інвалідів України” (СОІУ). Наприклад, УТОГ має
40 навчально-виробничих та виробничих підприємств, на яких працює більше
3,0 тис. осіб з інвалідністю по слуху. В УТОС функціонує 78 навчально-
виробничих підприємств, на яких працевлаштовано більше 1,5 тис. осіб з
інвалідністю по зору. СОІУ створив 130 підприємств, де працевлаштовано
близько 1 тис. осіб з інвалідністю.
До функцій недержавних організацій налеить:
Надання інформації та консультування осіб з інвалідністю щодо
працевлаштування, в т.ч. про послуги центрів зайнятості;
Підготовка до роботи шляхом проведення тренінгів, психологічної
підтримки та інших мотиваційних заходів;
Організація трудової реабілітації;
Створення спеціалізованих підприємств, трудових майстерень,
транзитних робочих місць;
Захист прав та представництво інтересів осіб з інвалідністю при
працевлаштуванні та під час зайнятості.
Організація індивідуальної допомоги в інтеграції й супровід людини з
інвалідністю при працевлаштуванні й безпосередньо на робочому місці.
Надання консультацій працівникам центрів зайнятості, роботодавцям
щодо створення спеціального робочого місця, адаптації чи пристосування
робочого місця, у т. ч. щодо спеціальних засобів.
ПРОПОЗИЦІЇ
Пропонується делегувати функцій з надання додаткових послуг,
необхідних для працевлаштування та збереження зайнятості осіб з інвалідністю
й фінансувати їх шляхом замовлення на надання соціальних послуг. Наприклад,
такі послуги: трудова реабілітація, соціально-психологічна підготовка до праці,
індивідуальний супровід працевлаштування, навчання навичок трудової
дисципліни, моніторинг збереження робочого місця та ін.
Фінансові установи – фонди
Основними джерелами фінансування програм сприяння зайнятості осіб з
інвалідністю є Державний бюджет, Фонд соціального захисту інвалідів, Фонд
загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві
та професійних захворювань, місцеві бюджети. Основні програми фінансуються
коштами різних видів соціального страхування та коштами адміністративно-
господарських санкцій та пені за невиконання нормативу робочих місць для
працевлаштування інвалідів.
Фонд соціального захисту інвалідів.
Фонд соціального захисту інвалідів є урядовим і функціонує у складі
Міністерства праці та соціальної політики України. Фондом здійснюється
контроль за дотриманням роботодавцями встановленого 4-відсоткового
66
нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а також
сплати ними штрафних санкцій за невиконання цього нормативу.
Фонд формується за рахунок адміністративно-господарських санкцій та
пені, які сплачують підприємства за невиконання нормативу робочих місць для
працевлаштування осіб з інвалідністю. Фінансує діяльність державних центрів
професійної реабілітації, реабілітаційних відділень державних установ та інших
заходів щодо соціальної, трудової, фізкультурно-спортивної та професійної
реабілітації інвалідів. За поданням державної служби зайнятості приймає
рішення щодо надання дотації на створення спеціальних робочих місць для осіб
з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, фінансує
професійне навчання осіб з інвалідністю, які не мають права на державну
допомогу по безробіттю. Може надавати цільові позики підприємствам на
поворотній основі із терміном повернення до трьох років та безповоротну
фінансову допомогу на технічне переоснащення підприємств громадських
організацій інвалідів.
Найбільша сума коштів спрямовується на соціальну, фізкультурно-
спортивну, трудову, професійну реабілітацію, окремі заходи соціального
забезпечення (оплату друкованих періодичних видань, випуск спеціальної
літератури та аудіозаписів для інвалідів по зору, протезування), фінансову
підтримку підприємств організацій громадських організацій інвалідів. Значно
менша частина коштів спрямовується на створення робочих місць на відкритому
ринку праці, підтримку роботодавців. Видатки на реабілітаційні заходи
складаються з видатків на функціонування всеукраїнських, міжрегіональних
центрів професійної реабілітації та соціальної реабілітації дітей-інвалідів,
зміцнення їх матеріально-технічної бази, зміцнення матеріально-технічної бази
навчально-виробничих майстерень спеціалізованих інтернатних установ для
дітей-інвалідів, функціонування національного центру параолімпійської та
дефолімпійської підготовки та реабілітації інвалідів, забезпечення кабінетів
професійної орієнтації та психологічної підтримки інвалідів, придбання
спеціальне обладнання для бібліотек, клубів, навчально-інформаційних центрів
та інші. Наразі не виокремлюються видатки, які спрямовуються виключно на
професійну реабілітацію осіб з інвалідністю.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внесення змін до порядку розподілу коштів, в якому передбачити
захищені статті, спрямовані на першочергове забезпечення створення робочих
місць та підтримку працюючих людей з інвалідністю шляхом внесення змін до
Закону про основи, постанови Кабінету Міністрів України щодо порядку
використання коштів адміністративно-господарських санкцій та Положення про
Фонд соціального захисту інвалідів
Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування
України на випадок безробіття.
Фонд здійснює управління страхуванням на випадок безробіття, збирає та
акумулює страхові внески. Фонд фінансує послуги державної служби
зайнятості, що надаються особам з інвалідністю, поряд з іншими громадянами,
які шукають роботу та зареєстровані в установленому порядку як безробітні.
67
Також за кошти Фонду здійснюються виплати допомоги по безробіттю особам з
інвалідністю, які мають на це право з урахуванням страхового стажу та
середньої заробітної плати (доходу). В тому числі, здійснює виплати допомоги з
безробіття одноразово для організації підприємницької діяльності. Фінансується
професійне навчання осіб з інвалідністю з числа тих, які мають право на
допомогу на випадок безробіття.
За рахунок даного Фонду надаються дотації роботодавцям, які
працевлаштовують безробітних осіб з інвалідністю. Дотація надається в розмірі
фактичних витрат на заробітну плату працівника за умов працевлаштування
особи на термін понад 2 роки.
ПРОПОЗИЦІЇ викладено щодо функцій Державного центру зайнятості,
оскільки Центр одночасно виконує функції виконавчої дирекції Фонду.
Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві
та професійних захворювань України
Фонд формується шляхом сплати обов’язкових страхових внесків усіма
підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності.
Кошти Фонду використовуються на компенсації заподіяної шкоди та
матеріальне забезпечення осіб, які набули інвалідності в результаті нещасного
випадку на виробництві, а також на організацію їх лікування в т.ч санаторно-
курортне, організацію медичної реабілітації та спеціального медичного догляду,
забезпечення необхідними медикаментами, додатковим харчуванням,
автомобілями, інвалідними колясками, протезно-ортопедичними виробами.
До повноважень Фонду віднесено:
- виплата компенсації заподіяної шкоди та матеріальне забезпечення осіб,
які набули інвалідності в результаті нещасного випадку на виробництві;
- фінансове забезпечення медичної реабілітації та спеціального
медичного догляду, необхідними медикаментами, додатковим харчуванням.
- фінансування забезпечення інвалідними колясками, протезно-
ортопедичними виробами;
- фінансування професійної реабілітації, зокрема, перенавчання та
навчання в т.ч. на робочому місці осіб, які набули інвалідності в результаті
нещасного випадку на виробництві.
Кошти фонду можуть також використовуватися на професійну
реабілітацію, професійне навчання, перенавчання потерпілих на виробництві.
Згідно звітів Фонду до витрат по статті, призначеній на медичну, професійну та
соціальну реабілітацію у 2007 та 2008 роках віднесено лікування в стаціонарі,
медичну реабілітацію осіб з інвалідністю та санаторно-курортне лікування,
вироби медичного призначення та лікарські засоби, придбання протезно-
ортопедичних виробів (5,8 %), придбання засобів пересування (колясок) (1,3%),
компенсацію вартості придбання автомобілів та навчання осіб з інвалідністю
керуванню автомобілем. У 2007 році такі витрати склали 145,56 млн. грн., у 2008
- понад 200,5 млн. гривень. Витрат на професійне навчання та професійну
реабілітацію у складі цих витрат не зазначено.1
68
Одним із видів медико-соціальних послуг, які фінансуються за рахунок
Фонду, визначено забезпечення інвалідів внаслідок трудового каліцтва та
професійних захворювань автомобілями. У 2007 році коштами Фонду оплачено
3061 автомобіль для осіб з інвалідністю внаслідок трудового каліцтва. Наразі
також немає даних, щодо того, чи сприяло забезпечення автомобілями
поверненню особи з інвалідністю на роботу або полегшенню транспортування до
робочого місця.
ПРОПОЗИЦІЇ
Впровадження механізму взаємодії з центрами зайнятості для організації
професійного навчання та підвищення кваліфікації осіб, які набули інвалідності
в результаті нещасного випадку на виробництві.
Професійні спілки
Головне завдання профспілок – захист прав і законних інтересів
працюючих. Окрім того, профспілки мають повноваження щодо контролю за
додержанням законодавства про працю на підприємстві і правил охорони
праці.
До повноважень профспілок віднесено:
Захист трудових прав осіб з інвалідністю, запобігання незаконному
звільненню та випадкам дискримінації;
Контроль за дотриманням необхідних умов праці інвалідів;
Представлення інтересів осіб з інвалідністю при укладанні колективних
договорів;
Сприяння у збереженні робочого місця шляхом допомоги в адаптації,
налагодженні комунікації особи з інвалідністю з членами колективу;
Проведення роз’яснювальної роботи у колективі задля сприяння адаптації
співробітників з інвалідністю.
Участь у консультуванні щодо створення умов на робочому місці особи з
інвалідністю.
Незважаючи на деяку активізацію профспілок по захисту прав та
інтересів працівників, профспілкам України поки що не вдається повною мірою
виконувати своє призначення. Наприклад, функції контролю за додержанням
трудового законодавства в тому числі при застосуванні праці осіб з інвалідністю.
Наразі ця функція здійснюється Державним департаментом нагляду за
додержанням законодавства про працю при Міністерстві праці та соціальної
політики.
ПРОПОЗИЦІЇ
Делегувати профспілкам функції допомоги в адаптації, збереженні
робочого місця; контролю за створенням необхідних умов на робочому місці
особи з інвалідністю та моніторингу дотримання прав інвалідів в умовах
зайнятості шляхом закріплення відповідних функцій в генеральній, галузевих
угодах та угодах з роботодавцем.
Проведення інформаційних заходів серед об’єднань профспілок з питань
прав людей з інвалідністю та особливостей їх працевлаштування та зайнятості.
69
IV. ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ
ВИСНОВОК 1: Положення законодавчих актів України щодо
визначення понять «інвалід», «інвалідність» та «дитина-інвалід»
відповідають нормам міжнародних документів, зокрема частині першій
статті 1 Конвенції МОП № 159, не в повній мірі.
У національному законодавстві поняття «інвалід», «інвалідність» та
«дитина-інвалід» орієнтується на «посилений захист», формуючи суспільну
думку до людей з інвалідністю як до таких, що потребують утримання за рахунок
іншої частини населення.
У міжнародних документах акцентується увагу на недосконалості
оточення та наявності бар’єрів для нормальної життєдіяльності осіб з
інвалідністю. Тобто, орієнтують політику на необхідність усунення бар’єрів та
здійснення активних заходів в цьому напрямі.
У національному законодавстві існують розбіжності у
термінологічному визначенні «інвалід» та «дитина-інвалід», що призводить до
неоднозначного тлумачення цих норм.
Національне законодавство поняття «інвалідність», пов’язує з
мірою втрати здоров’я та обмеженням життєдіяльності, в той час як міжнародні
норми зазначають її як результат взаємодії між наявними порушеннями здоров’я
особи та оточенням і середовищем, як бар’єрних факторів, які заважають цим
особам на рівні з іншими повністю та ефективно реалізовувати свої права щодо
участі у суспільному житті.
ПРОПОЗИЦІЯ
Привести визначення понять «інвалід», «дитина-інвалід» та
«інвалідність» у відповідність до міжнародних норм та привести у відповідність
термінологічні визначення, що містяться у нормах актів національного
законодавства з цією метою необхідно:
внести зміни до Закону про основи:
- у статті 2:
термінологічне визначення «інвалід» привести у відповідність до
визначення передбаченого Конвенцією МОП № 159;
доповнити термінологічними визначеннями «дитина – інвалід» та
«інвалідність»;
- у статті 3 виключити термінологічне визначення «інвалідність»;
одночасно внести зміни до:
- преамбули та пункту 1 Інструкції про встановлення груп
інвалідності, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від
07.04.2004 №183, щодо визначення термінів «інвалід» та «інвалідність»;
- статті 1 Закону про реабілітацію шляхом виключення термінів
«інвалід», «інвалідність» та «дитина-інвалід»;
- пункту 3 Розділу ІІ Закону України «Про Державну програму
авіаційної безпеки цивільної авіації» в частині приведення у відповідність до
норм статті 2 Закону про основи;
70
- до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» в частині
приведення у відповідність до норм ст. 2 Закону про основи.
ВИСНОВОК 2: Положення національного законодавства щодо
визначення «професійної реабілітації» відповідають нормам міжнародних
документів, у тому числі частині другій статті 1 Конвенції МОП № 159, не в
повній мірі.
Відобразити у термінологічному визначенні «професійна
реабілітація» завдання професійної реабілітації, зазначені міжнародними
нормами, а саме забезпечення інваліду можливості отримувати, зберігати
підходящу роботу й просуватися по службі та розкрити ключові моменти у
положеннях національного законодавства.
Поняття «трудової реабілітації» мають містити визначення щодо
професійно-виробничої адаптації у виробничих умовах та контролю за
успішністю такої адаптації.
Розширити термінологічне визначення «спеціальне робоче місце
інваліда», в якому відобразити здійснення заходів організації праці, придбання
спеціального або пристосування основного і додаткового устаткування,
технічного обладнання, організації безперешкодного доступу до робочого місця
особи, із наданням за потреби індивідуального супроводження осіб з
інвалідністю.
У національному законодавстві необхідно визначити термін
«послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими фізичними
можливостями».
Мінпраці розроблено проект державного стандарту якості
соціальних послуг в частині соціального супроводження осіб з розумовою
відсталістю та психічними захворюваннями з метою збереження цією категорією
осіб підходящої роботи й просування по службі
Національний класифікатор професій ДК 003:2005 доповнено
професією «Соціальний працівник: супроводжувач особи з обмеженими
можливостями», однак кваліфікаційна характеристика даної професії відсутня.
З метою зняття перешкод у реалізації права особи з інвалідністю на
вибір професії потребує перегляду термінологічне визначення «підходяща
робота».
Підлягає удосконаленню система стимулювання роботодавців до
працевлаштування інвалідів з цією метою пропонується зняти обмеження щодо
надання дотації для створення робочих місць для працевлаштування інвалідів,
також необхідно визначити нормативи витрат на створення одного робочого
місця для працевлаштування інваліда.
Закон про основи потребує перегляду в частині використання
Фондом соціального захисту інвалідів сум адміністративно-господарських
санкцій і пені, які спрямовуються на фінансування заходів щодо трудової та
професійної реабілітації інвалідів, навчання випускників тощо. З цією метою
пропонується розширити коло суб’єктів, які здійснюють заходи професійної та
трудової реабілітації, доповнити категорію «непрацюючих інвалідів» із числа
71
випускників, які проходять професійне навчання; а також передбачити надання
фінансової допомоги на здійснення самозайнятості інвалідів.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про основи:
- статтю 2 доповнити термінологічними визначеннями «професійна
реабілітація», «трудова реабілітація», при цьому термін «професійна
реабілітація» привести у відповідність до визначення передбаченого Конвенцією
МОП № 159, «професійна адаптація», «спеціальне робоче місце інваліда»,
«медико-соціальна експертиза», «індивідуальна програма реабілітації»,
«кваліфікаційна реабілітація інвалідів», «соціальний захист інвалідів» більшість з
яких застосовується у законі;
- статтю 18-1 щодо визначення підходящої роботи для інвалідів з
урахуванням його здібностей, інтересів та можливостей адаптації;
- статтю 20 в частині використання Фондом соціального захисту
інвалідів сум адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються
на фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення
самозайнятості інвалідів.
Одночасно внести зміни до:
- статті 1 Закону про реабілітацію:
виключити перелічені вище термінів, які містяться у цій статті;
доповнити термінологічними визначеннями «послуги з професійної
реабілітації осіб з обмеженими можливостями», «соціальний супровід осіб з
обмеженими можливостями», «трудова адаптація» та «трудовий супровід
інваліда»;
- статті 7 Закону України «Про зайнятість населення» щодо
визначення підходящої роботи для інвалідів з урахуванням його здібностей,
інтересів та можливостей адаптації;
- порядків, затверджених постановами «Про реалізацію статті 18-1
Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та
«Про реалізацію статей 19 і 20 Закону України «Про основи соціальної
захищеності інвалідів в Україні», Порядку надання роботодавцю дотації на
створення додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних,
затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України в
частині використання Фондом соціального захисту інвалідів сум
адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються на
фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів;
Розробити кваліфікаційну характеристику професії „Соціальний
працівник: супроводжувач особи з обмеженими можливостями».
72
Доповнити Національний класифікатор професій ДК 003:2005
новою професією «Інструктор із трудової адаптації та трудового супроводу
інвалідів» та розробити кваліфікаційну характеристику.
Розширити зміст поняття «створення спеціального робочого місця»
та умов надання дотації на його створення шляхом внесення змін до постанови
Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1836.
Розробити механізм визначення нормативів витрат на створення
одного робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів,
залучивши до цієї роботи представників громадських організацій інвалідів та
сторін соціального діалогу.
ВИСНОВОК 3: Положення національного законодавства щодо
поширення норм на всі категорії інвалідів відповідають нормам міжнародних
документів та частині четвертій статті 1 Конвенції МОП № 159 не в
повному обсязі.
Закон про основи не визначає гарантії рівних можливостей в такій
сфері життя як соціально-трудова, крім того у статті 1 права і свободи, закріплені
Конституцією України та іншими законами, не передбачають трудових прав.
Національне законодавством передбачає певні обмеження щодо
прав осіб з епілепсією, епісиндромом та психічним розладом на навчання в
центрах професійної реабілітації
Існують певні обмеження щодо осіб, що мають психічні розлади.
Законом України „Про психіатричну допомогу ” передбачені випадки, коли
приймаються рішення без згоди особи, що має психічні розлади, а тим самим
порушується їх право на професійну та трудову реабілітацію.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про основи:
- в преамбулі визначити соціально-трудову сферу;
- статтю 1 доповнити трудовими правами інвалідів.
Внести зміни до наказу Мінпраці від 09.02.2006 № 372 «Про
затвердження Типового положення про центр професійної реабілітації інвалідів»
з урахуванням положень Конвенції, шляхом виключення останнього абзацу
пункту 4.7.
Розглянути можливість удосконалення Закону України „Про
психіатричну допомогу.
ВИСНОВОК 4: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 3 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Законодавство України у більшості правових відносин між людьми
з інвалідністю та уповноваженими органами влади використовується такі правові
дефініції, як «забезпечується», «здійснюється», «надається», що для останніх не
несе негативних юридичних наслідків. Крім того, у законодавчих актах відсутня
відповідальність держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з
інвалідністю.
73
Законодавчі акти переглядаються та до них вносяться зміни у разі
виникнення нагальних потреб і проблем.
Проблеми, які виникають у сфері реабілітації та зайнятості інвалідів
вирішуються шляхом складання та реалізації державних програм, планів дій
Уряду та заходів.
Однак, в повній мірі такі заходи не вирішують усіх проблем,
пов’язаних з усуненням бар’єрів, які заважають інвалідам реалізувати в повному
об’ємі свої права та адаптуватися до суспільного життя.
Враховуючи активне привернення уваги всього світу до проблем
осіб з обмеженими можливостями, які за допомогу прийнятих міжнародних норм
щодо захисту їх прав пропонується усунути, доцільно порушити питання
стосовно розробки законопроекту на базі законів про основи та про реабілітацію,
в якому, з дотриманням положень міжнародних актів, передбачити механізм
реалізації особами з обмеженими можливостями усіх прав і свобод, закріплених
у Конституції України.
У законодавстві відсутнє визначення термінів «безперервне
навчання», «кваліфікація» та «потенціал зайнятості»
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до статті 1 Закону про реабілітацію шляхом
включення термінологічних визначень «безперервне навчання», «кваліфікація»
та «потенціал зайнятості» з урахуванням норм міжнародних актів.
Розробити єдиний законопроект, в якому передбачити механізм
реалізації особами з обмеженими можливостями прав і свобод у повному об’ємі
та залучення їх до усіх аспектів суспільного життя, а також визначити обов’язок
держави щодо людей з інвалідністю.
Заходи щодо адаптації особи з інвалідністю в процесі трудової
реабілітації на звичайному робочому місці або спеціальному робочому місці, а
також супровід пропонується визначити в статті 39 Закону про реабілітацію.
Передбачити у нормативно-правових актах міру відповідальності
держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з інвалідністю.
Посилити роботу з переглядом та розробкою ряду нормативних і
методичних документів у будівництві з метою їх удосконалення і приведення у
відповідність із сучасними вимогами з урахуванням стандартів Європейського
Союзу.
Заходи з розвитку професійної орієнтації населення, на період до
2009 року, повинні передбачати створення відповідних правових умов
профорієнтації інвалідів, організацію належного фінансового, кадрового,
науково-методичного забезпечення профорієнтаційної роботи з інвалідами у всіх
структурах, відповідальних за її проведення та формування цілісної системи
профорієнтації в сучасних соціально-економічних умовах.
Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
74
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Потребує запровадження нових ефективних механізмів
стимулювання як інвалідів до працевлаштування на звичайні робочі місця, так і
роботодавців до створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування.
ВИСНОВОК 5: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 4 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Конституція України не містить гарантій щодо відсутності
обмежень прав і свобод людини за ознаками інвалідності або фізичних чи
психологічних вад, у статті 24 Основного Закону застосовується поняття «інші
ознаки».
У національному законодавстві не передбачено ані індивідуальної,
ані колективної відповідальності органів влади за порушення прав людей з
інвалідністю, зокрема в разі порушення зобов’язань щодо створення відповідної
інфраструктури (щодо участі людей з інвалідністю в культурному житті,
проведенні відпочинку, занятті спортом)
Відсутні норми чіткого закріплення конституційних прав
гендерного характеру. В законодавстві не містяться окремі норми, які стосуються
жінок та дівчат з інвалідністю в усіх сферах
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до:
- статті 24 Конституції України та статті 2 Кодексу законів про
працю України щодо визначення не дискримінації за ознаками інвалідності або
фізичних чи психічних вад;
- Закону про основи:
статтю 1 доповнити нормами державного сприяння забезпеченню
повної реалізації прав і свобод усіма інвалідами без дискримінації та заборону
будь-якої дискримінації інвалідів, у тому числі жінок-інвалідів та дівчат-
інвалідів;
статтю 2 доповнити термінологічним визначенням «розумне
застосування» та розкрити його зміст при вдосконаленні чинного законодавства;
Внести зміни в частині відповідальності за дискримінацію осіб з
інвалідністю до:
Кодексу України про адміністративні правопорушення;
Кодексу законів про працю України;
Кримінального кодексу.
ВИСНОВОК 6: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 5 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Для більш якісної реалізації необхідно на підзаконному рівні
визначити чіткий механізм взаємодії між державними органами, об’єднаннями
профспілок та роботодавців, яким має передбачати послідовність дій у обміні
інформацією, що стосується професійної реабілітації і працевлаштування людей
з інвалідністю.
75
Організації інвалідів відповідно до Закону України «Про
об’єднання громадян» набувають статус всеукраїнської громадської організації.
У законодавстві не передбачено консультування з дітьми-
інвалідами.
ПРОПОЗИЦІЇ:
Внести зміни до:
- статті 8 Закону про основи в частині зміни статусу громадських
організацій;
- нормативно-правових актів щодо передбачення консультування
держави з дітьми-інвалідами;
- наказу Мінпраці від 03.05.2007 № 201 «Про затвердження Порядку
взаємодії органів праці та соціального захисту населення, центрів зайнятості,
відділень Фонду соціального захисту інвалідів, центрів професійної реабілітації
інвалідів і навчальних закладів системи Мінпраці щодо працевлаштування
інвалідів», з метою конкретизації завдань відповідних органів влади
ВИСНОВОК 7: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 7 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
У національному законодавстві визначено види послуг, умови та
порядок їх надання інвалідам.
До системи забезпечення професійної реабілітації, професійної
орієнтації, працевлаштування та зайнятості осіб з інвалідністю в Україні входять,
зокрема такі інститути: Державна служба зайнятості; центри професійної
реабілітації; навчальні заклади: загальноосвітні середні та вищі навчальні
заклади, професійно-технічні училища, навчально-виробничі комбінати, центри
підготовки та перепідготовки кадрів; Фонд соціального захисту інвалідів; фонди
загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок
безробіття та від нещасних випадків та професійних захворювань.
У національному законодавстві визначено компетентні органи, які
реалізують та оцінюють роботу служб професійної реабілітації та сприяють
забезпечення працевлаштування людей з інвалідністю.
На практиці компетентним органам у сфері зайнятості необхідно
посилити роботу щодо забезпечення й оцінки своєї діяльності, адаптувавши її
повністю до потреб інвалідів (архітектурне, соціальне пристосування).
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до Закону про зайнятість та Закону про основи
щодо:
? необхідності проведення роз’яснювальної роботи потенційним
роботодавцям, які приймають на роботу інвалідів стосовно позитивного
ставлення до них, правильного облаштування робочого місця для інвалідів,
придбання необхідного обладнання;
? вдосконалення механізму стимулювання найму людей з
інвалідністю у приватному секторі та система здійснення контролю за
створенням робочих місць для інвалідів (проблема „тіньової зайнятості ”
інвалідів).
76
- оцінки пристосованості компетентними органами влади до
компетентних органів у сфері зайнятості.
ВИСНОВОК 8: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 8 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
До повноважень органів праці та соціального захисту, центрів
зайнятості та реабілітаційних установ найближчих міст і районів віднесено
обслуговування інвалідів, які проживають у сільських районах та віддалених
місцевостях, належать. Не створено належних умов щодо доступності до
інфраструктур, що унеможливлює в повній мірі інвалідам використати своє
право на професійну реабілітацію.
У національному законодавстві відсутні норми щодо послуг
транспортування спеціальним транспортом до місцезнаходження відповідних
служб або роботи працюючим особам і в зворотному напрямку, які не можуть
самостійно користуватися наявним в місцевості громадським транспортом або в
умовах його відсутності чи можливість компенсування витрат.
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 716
«Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та
трудової зайнятості осіб з обмеженими можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року» в частині
здійснення заходів щодо доступності громадського транспорту та транспортних
інфраструктур до осіб з інвалідністю, здійснення їх транспортуванням (туди і
назад) спеціальним транспортом до місцезнаходження відповідних служб або їх
роботи.
ВИСНОВОК 9: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 9 Конвенції МОП № 159 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Національним класифікатором професій ДК 003:2005 не
передбачено професії спеціаліста з працевлаштування і зайнятості інвалідів, його
кваліфікаційна характеристика
Опрацьовано пропозиції щодо проекту кваліфікаційної
характеристика професії: «Супроводжувач осіб з обмеженими можливостями»,
розробленої з урахуванням кваліфікаційних характеристик посад працівників,
зайнятих у соціальній сфері (ДКХП «Соціальні послуги», випуск 80)
Держава проводить підготовку спеціалістів і персоналу, які
працюють у сфері абілітаційних і реабілітаційних послуг
ПРОПОЗИЦІЇ
Національний класифікатор професій ДК 003:2005 доповнити
професіями «Лікар-реабілітолог: спеціаліст з питань створення спеціального
(додаткового) робочого місця для людей з інвалідністю» та «Інспектор трудової
реабілітації» з обов’язковою розробкою відповідних кваліфікаційних
характеристик
77
ВИСНОВОК 10: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 9 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Законодавство України не передбачає відповідних механізмів та
процедур застосування юридичної відповідальності за відсутність здійснення
належних заходів щодо забезпечення інвалідам доступу на рівні з іншими до
фізичного оточення, транспорту, інформації та спілкування, включаючи
інформаційно-комунікаційні технології та системи, а також до інших об’єктів та
послуг, відкритих для населення.
ПРОПОЗИЦІЇ
Запровадити механізми та процедури застосування юридичної
відповідальності за відсутність здійснення належних заходів щодо забезпечення
інвалідам доступу на рівні з іншими до фізичного оточення, транспорту,
інформації та спілкування, включаючи інформаційно-комунікаційні технології та
системи, а також до інших об’єктів та послуг, відкритих для населення.
ВИСНОВОК 11: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 24 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Відсутні на законодавчому рівні механізми контролю за
дотриманням вищими навчальними закладами вимог доступності до відповідної
інфраструктури людей з інвалідністю, що бажають навчатися. До інших
перешкоди також відносяться:
1) існуючий список медичних протипоказань, затверджений
Міністерством охорони здоров’я України;
2) відсутність нормативів обов’язкового виділення місць у вищих
навчальних закладах для людей з інвалідністю.
Відсутні освітні державні стандарти вищої освіти та програми для
молоді з розумовою відсталістю. Як наслідок — кількість студентів з числа
інвалідів становить не більше 0,4 відсотка загальної чисельності осіб, що
навчаються у вищих навчальних закладах.
У національному законодавстві відсутнє термінологічне визначення
«абілітаційні послуги».
ПРОПОЗИЦІЇ
Внести зміни до статті 1 Закону про реабілітацію шляхом
доповнення термінологічним визначенням «абілітаційні послуги» з урахуванням
норм міжнародних актів.
Визначити механізми контролю за дотриманням вищими
навчальними закладами вимог доступності до відповідної інфраструктури людей
з інвалідністю, що бажають навчатися.
Розробити освітні державні стандарти вищої освіти та програми
для молоді з розумовою відсталістю.
Розробки єдиних національних стандартів навчання інвалідів у
навчальних закладах, у тому числі довузівської підготовки.
Розширити мережі навчальних закладів, в яких були б створенні
необхідні умови для здобуття особами з інвалідністю освіти.
78
Посилити контроль за виконанням законодавства щодо створення
безперешкодного середовища у навчальних закладах, гуртожитках.
Розробити систему стимулювання навчальних закладів грантами та
цільовими програмами фінансування в залежності від їх участі у наданні освітніх
послуг особам з інвалідністю;
Включити показники навчання інвалідів до системи рейтингових
оцінок навчальних закладів.
Розробити програм підвищення кваліфікації викладачів, які
надають освітні послуги особам з інвалідністю.
ВИСНОВОК 12: Положення національного законодавства
відповідають нормам статті 26 Конвенції ООН та іншим міжнародним
документам не у повній мірі.
Проблеми, які виникають у сфері реабілітації та зайнятості інвалідів
вирішуються шляхом складання та реалізації державних програм, планів дій
Уряду та заходів.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 квітня
2007 року № 156-р затверджено план дій щодо реалізації в 2007 – 2008 роках
Основних напрямів проведення державної політики зайнятості на період до 2009
року.
Мета цього плану полягає у забезпеченні державного регулювання
ринку праці за допомогою правових, організаційних і економічних важелів для
сприяння зайнятості населення та соціальному захисту його від безробіття.
Визначено його основні завдання, а саме: формування конкурентних переваг
національного ринку праці; сприяння зайнятості населення, зниженню рівня
безробіття та зменшенню його тривалості; створення робочих місць з належними
умовами та гідною оплатою праці; приведення чисельності, професійного складу
та кваліфікаційного рівня робочої сили у відповідність з потребою роботодавців;
підвищення якості робочої сили; посилення мотивації до легальної продуктивної
зайнятості; детінізація відносин у сфері зайнятості населення; забезпечення
соціального захисту населення від безробіття; легалізація зовнішньої трудової
міграції громадян України та посилення їх соціального захисту.
Напрями професійної орієнтації та професійного навчання
населення визначені у Плані заходів, спрямованих на розвиток професійної
орієнтації населення, на період до 2009 року, затвердженого розпорядженням
Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 №576-р, та Концепції державної
системи професійної орієнтації населення, затвердженою постановою Кабінету
Міністрів України від 17.09.2008 №842.
План заходів, спрямованих на розвиток системи професійної
орієнтації населення, на період до 2009 року, передбачає новий концептуальний
підхід до державної системи професійної орієнтації населення, утворення
Міжвідомчої ради з питань професійної орієнтації населення, утворення
експериментальних регіональних центрів професійної орієнтації населення,
розробку навчальних та методичних посібників для профорієнтаційної роботи з
різними категоріями населення, проведення фундаментальних та прикладних
наукових досліджень у сфері професійної орієнтації населення, розробки
79
навчальних планів та програми підвищення кваліфікації педагогічних
працівників та інших фахівців у сфері професійної орієнтації населення,
організацію підвищення кваліфікації педагогічних працівників та інших фахівців
у сфері професійної орієнтації населення.
Концепція державної системи професійної орієнтації населення
визначає професійну орієнтацію як обґрунтовану систему взаємопов’язаних
економічних, соціальних, медичних, психологічних заходів, спрямованих на
активізацію процесу професійного самовизначення та реалізації здатності до
праці осіб, виявлення її здібностей, інтересів, можливостей та інших чинників,
що впливають на вибір професії або на зміну виду трудової діяльності. Її
спрямовано на досягнення збалансованості між професійними інтересами та
можливостями людини та потребами суспільства у конкретних видах
професійної діяльності.
Державна програма розвитку системи реабілітації та трудової
зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року, затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 року №716, націлена
на подолання головних чинників, які стримують зайнятість інвалідів.
Мета Програми полягає у створенні умов для реабілітації та
інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними
захворюваннями та розумовою відсталістю в суспільство.
Основними завданнями Програми визначено удосконалення
системи надання реабілітаційних послуг; поліпшення якості і розширення
реабілітаційних послуг; створення умов для доступу осіб з обмеженими
фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою
відсталістю до всіх видів освітніх послуг; підвищення рівня зайнятості
зазначених осіб; створення умов для безперешкодного доступу до об’єктів
соціальної інфраструктури і транспортних засобів осіб з обмеженими фізичними
можливостями; створення централізованої бази даних з проблем інвалідності
тощо.
ПРОПОЗИЦІЇ
Доповнити статтю 1 Закону України «Про соціальні послуги»
термінологічним визначенням «послуги з професійної реабілітації осіб з
обмеженими фізичними можливостями», який передбачатиме комплекс
медичних, психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на підготовку
особи до професійної діяльності, відновлення чи здобуття професійної
працездатності шляхом адаптації, реадаптації, навчання, перенавчання чи
перекваліфікації з можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним
соціальним супроводженням.
Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за невиконання
нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів;
80
Потребує запровадження нових ефективних механізмів
стимулювання як інвалідів до працевлаштування на звичайні робочі місця, так і
роботодавців до створення робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування.
ВИСНОВОК 13: Положення національного законодавства
відповідають нормам статей 3 і 4 Конвенції МОП №142 та іншим
міжнародним документам не у повній мірі.
Низький рівень базової професійної освіти людей з інвалідністю,
особливо тих, хто має інвалідність з дитинства. На початок 2008 року частка осіб
з інвалідністю, охоплених професійною освітою становить 1,5 % від загальної
кількості осіб з інвалідністю.
Низька доступність „існуючих для працівників у цілому ” служб та
закладів для професійного навчання. ДСЗ переважно організовує навчання осіб з
інвалідністю на базі професійно-технічних та вищих навчальних закладів, на
власній навчальній базі, на робочому місці в умовах, максимально наближених
до місця мешкання особи з інвалідністю.
Важливими перешкодами в отриманні професійного навчання
особами з інвалідністю в звичайних навчальних закладах та службах є
недостатність модифікованих та пристосованих програм, відсутність доступу до
загальних навчальних закладів у зв’язку з наявністю архітектурних перешкод,
недостатність спеціалістів у цих закладах для організації індивідуального
супроводу та додаткової підтримки, відсутність механізмів забезпечення
спеціальними індивідуальними засобами для навчання.
ПРОПОЗИЦІЇ
Врегулювати проведення експертизи професійної придатності з
урахуванням реальних перспектив підбору роботи для людини з інвалідністю та
розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та трудової реабілітації,
виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе працевлаштування, і
на яке особа з інвалідністю погоджується.
Внести зміни до наказу Міністерства охорони здоров’я України від
08.10.2007 N 623 „Про затвердження форм індивідуальної програми реабілітації
інваліда, дитини-інваліда та порядку їх складання ” в частині забезпечення
розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та трудової реабілітації,
виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе працевлаштування, і
на яке особа з інвалідністю погоджується;
Вдосконалити форми ІПР, де передбачити достатньо місця у
частинах 4 та 5 для здійснення детальних та вичерпних записів фахівців, які
передбачені Порядком складання форм індивідуальної програми реабілітації
інваліда, дитини-інваліда.
ПРОПОЗИЦІЇ:
В межах покладених повноважень запропонувати Мінпраці:
- організувати виконання та виступити замовником впровадження
розробок щодо методики та технології адаптації робочих місць для інвалідів;
- впровадити шляхом розроблення порядку фінансування за рахунок
державних коштів державне замовлення на надання соціальних послуг, за
81
допомогою яких особи з інвалідністю будуть спроможні працевлаштуватися або
зберегти роботу.
Внести зміни до наказу Мінпраці про взаємодію 03.05.2007 № 201 в
частині удосконалення технології обслуговування клієнта на етапі формування
індивідуальної програми реабілітації.
Запровадити порядок спрямування службою зайнятості інвалідів після
проведення профдіагностики в центри професійної реабілітації для професійного
навчання, а також визначення варіантів працевлаштування за отриманою
професією після їх навчання. Реалізацію цієї пропозиції можна здійснити
шляхом внесення змін до внутрішніх документів служби зайнятості, а також
розроблення спільного наказу між Мінпраці та МОЗ щодо взаємодії МСЕК з ЦЗ.
Проведення в обов’язковому порядку підвищення кваліфікації
спеціалістів ЦЗ з профорієнтації.
Розробити порядок та визначити критерії надання послуг супроводження
на робочому місці (інструкторів з трудової адаптації та супроводу людей з
інвалідністю, асистентів) та кваліфікаційних вимог.
Створити міжвідомчу комісію з питань створення спеціального робочого
місця шляхом розроблення Положення про таку комісію та порядок її створення.
Впровадження договірної системи проведення професійного навчання на
замовлення ЦЗ та роботодавців шляхом внесення змін до наказу Мінпраці про
взаємодію 03.05.2007 №201.
Внесення змін до Типового Положення про центри професійної
реабілітації щодо можливості укладання договорів зі спеціальними
підприємствами щодо підготовки осіб з інвалідністю на
«транзитних»/«модельних» робочих місцях.
Удосконалити порядок проведення МСЕ, визначення критеріїв та умов
встановлення інвалідності, визначення ступенів здатності до трудової діяльності,
а також спрощення схеми звернення осіб з обмеженими можливостями на етапі
формування ІПР;
Вдосконалити методику формування ІПР та поліпшення якості її
складання, зокрема, у визначенні конкретних рекомендацій щодо варіантів та
заходів професійної та трудової реабілітації з урахування вибору особою з
інвалідністю професії та трудової діяльності, в тому числі заборони визначення
обмежень у здійсненні інвалідом трудової діяльності, а також проведенні
експертизи професійної придатності з урахуванням реальних перспектив підбору
роботи для людини з інвалідністю та розробленні рекомендацій ІПР щодо
професійної та трудової реабілітації, виходячи з вимог конкретного робочого
місця, де можливе працевлаштування, і на яке особа з інвалідністю
погоджується.
Прийняття стратегії/програми за участю об’єднань роботодавців щодо
питань праці людей з інвалідністю як частини загальної політики щодо найму та
зайнятості працівників.
Визначити регламент залучення Комісії до вивчення потреб у заходах
щодо створення спеціального робочого місця для працевлаштування інвалідів.
82
Пропонується делегувати функцій з надання додаткових послуг,
необхідних для працевлаштування та збереження зайнятості осіб з інвалідністю
й фінансувати їх шляхом замовлення на надання соціальних послуг. Наприклад,
такі послуги: трудова реабілітація, соціально-психологічна підготовка до праці,
індивідуальний супровід працевлаштування, навчання навичок трудової
дисципліни, моніторинг збереження робочого місця та ін.
Внесення змін до порядку розподілу коштів, в якому передбачити
захищені статті, спрямовані на першочергове забезпечення створення робочих
місць та підтримку працюючих людей з інвалідністю шляхом внесення змін до
Закону про основи, постанови Кабінету Міністрів України щодо порядку
використання коштів адміністративно-господарських санкцій та Положення про
Фонд соціального захисту інвалідів
Впровадження механізму взаємодії з центрами зайнятості для організації
професійного навчання та підвищення кваліфікації осіб, які набули інвалідності
в результаті нещасного випадку на виробництві.
Делегувати профспілкам функції допомоги в адаптації, збереженні
робочого місця; контролю за створенням необхідних умов на робочому місці
особи з інвалідністю та моніторингу дотримання прав інвалідів в умовах
зайнятості шляхом закріплення відповідних функцій в генеральній, галузевих
угодах та угодах з роботодавцем.
Проведення інформаційних заходів серед об’єднань профспілок з питань
прав людей з інвалідністю та особливостей їх працевлаштування та зайнятості.
83
Додаток
ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ВНЕСЕННЯ ЗМІН, ЗГРУПОВАНІ ПО ОКРЕМИХ
НОРМАТИВНИХ АКТАХ
І. Конституція України та кодекси України
1. Внести зміни до статті 24 Конституції України та статті 2 Кодексу
законів про працю України щодо визначення не дискримінації за ознаками
інвалідності або фізичних чи психічних вад.
2. Внести зміни в частині відповідальності за дискримінацію осіб з
інвалідністю до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кодексу
законів про працю України та Кримінального кодексу.
ІІ. Закони України
1. Внести до Закону України «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні» такі зміни:
- в преамбулі соціальну сферу замінити соціально-трудовою;
- у статті 1:
доповнити трудовими правами інвалідів;
доповнити нормами державного сприяння забезпеченню повної реалізації
прав і свобод усіма інвалідами без дискримінації та заборону будь-якої
дискримінації інвалідів, у тому числі жінок-інвалідів та дівчат-інвалідів;
- статтю 2 викласти у новій редакції, яка повинна містити термінологічні
визначення, більшість з яких застосовується у Законі:
«інвалід», «дитина – інвалід», «інвалідність» та «професійна
реабілітація», приведені у відповідність до норм міжнародних актів;
«трудова реабілітація», «професійна адаптація», «спеціальне робоче
місце інваліда», «медико-соціальна експертиза», «індивідуальна програма
реабілітації», «кваліфікаційна реабілітація інвалідів», «соціальний захист
інвалідів»;
«розумне застосування», зміст якої розкрити при вдосконаленні чинного
законодавства;
- у статті 3 виключити термінологічне визначення «інвалідність»;
- у статті 8 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів
в Україні» щодо зміни статусу громадських організацій на всеукраїнський;
- у статті 18-1 щодо визначення підходящої роботи для інвалідів з
урахуванням його здібностей, інтересів та можливостей адаптації;
- у статті 20 в частині використання Фондом соціального захисту
інвалідів сум адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються
на фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
84
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів.
2. Внести зміни до Закону України «Про реабілітацію інвалідів в
Україні»:
- у статті 1:
виключити термінологічні визначення «інвалід», «інвалідність», «дитина-
інвалід», «професійна реабілітація», «трудова реабілітація», «професійна
адаптація», «спеціальне робоче місце інваліда», «медико-соціальна експертиза»,
«індивідуальна програма реабілітації», «кваліфікаційна реабілітація інвалідів»,
«соціальний захист інвалідів»;
доповнити термінологічними визначеннями «абілітаційні послуги»,
«послуги з професійної реабілітації осіб з обмеженими можливостями»,
«соціальний супровід осіб з обмеженими можливостями», «трудова адаптація»,
«трудовий супровід інваліда», «безперервне навчання», «кваліфікація» та
«потенціал зайнятості» з урахуванням норм міжнародних актів;
- у статті 39 визначити заходи щодо адаптації особи з інвалідністю в
процесі трудової реабілітації на звичайному робочому місці або спеціальному
робочому місці, а також супровід такої особи.
3. Внести зміни у пункт 3 Розділу ІІ Закону України «Про Державну
програму авіаційної безпеки цивільної авіації» в частині приведення
термінологічного визначення «інвалід» у відповідність до норм статті 2 Закону
«Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
4. Внести зміни до статті 1 Закону України «Про охорону дитинства» в
частині приведення приведення термінологічного визначення «дитина-інвалід» у
відповідність до норм статті 2 Закону «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні».
5. Внести зміни до статті 7 Закону України «Про зайнятість населення»
щодо визначення підходящої роботи для інвалідів з урахуванням його
здібностей, інтересів та можливостей адаптації.
6. Доповнити статтю 1 Закону України «Про соціальні послуги»
термінологічним визначенням «послуги з професійної реабілітації осіб з
обмеженими фізичними можливостями», яке передбачатиме комплекс медичних,
психологічних, інформаційних заходів, спрямованих на підготовку особи до
професійної діяльності, відновлення чи здобуття професійної працездатності
шляхом адаптації, реадаптації, навчання, перенавчання чи перекваліфікації з
можливим подальшим працевлаштуванням та необхідним соціальним
супроводженням.
7. Внести зміни до законів України «Про зайнятість населення» та «Про
основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» щодо:
? необхідності проведення роз’яснювальної роботи потенційним
роботодавцям, які приймають на роботу інвалідів стосовно позитивного
ставлення до них, правильного облаштування робочого місця для інвалідів,
придбання необхідного обладнання;
85
? врегулювання питання розширення можливостей ринку праці у
забезпеченні зайнятості інвалідів шляхом стимулювання роботодавців до
працевлаштування;
? вдосконалення механізму стимулювання найму людей з інвалідністю у
приватному секторі та система здійснення контролю за створенням робочих
місць для інвалідів (проблема „тіньової зайнятості” інвалідів).
- оцінки пристосованості компетентними органами влади до
компетентних органів у сфері зайнятості.
8. Розробити єдиний законопроект, в якому передбачити механізм
реалізації особами з обмеженими можливостями прав і свобод у повному об’ємі
та залучення їх до усіх аспектів суспільного життя, а також визначити обов’язок
держави щодо людей з інвалідністю.
9. Розглянути можливість удосконалення Закону України «Про
психіатричну допомогу» в частині зняття обмежень щодо реалізації прав
інвалідів з психіничи вадам.
ІІІ. Акти Кабінету Міністрів України:
1. Розширити зміст поняття «створення спеціального робочого місця» та
умов надання дотації на його створення шляхом внесення змін до постанови
Кабінету Міністрів України від 27.12.2006 № 1836.
2. Внести зміни до порядків, затверджених постановами Кабінету
Міністрів України «Про реалізацію статті 18-1 Закону України «Про основи
соціальної захищеності інвалідів в Україні» та «Про реалізацію статей 19 і 20
Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» в
частині використання Фондом соціального захисту інвалідів сум
адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються на
фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів.
3. Заходи з розвитку професійної орієнтації населення, на період до 2009
року, повинні передбачати створення відповідних правових умов профорієнтації
інвалідів, організацію належного фінансового, кадрового, науково-методичного
забезпечення профорієнтаційної роботи з інвалідами у всіх структурах,
відповідальних за її проведення та формування цілісної системи профорієнтації в
сучасних соціально-економічних умовах.
4. Внести зміни до постанови Кабінету Міністрів України № 716 «Про
затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової
зайнятості осіб з обмеженими можливостями, психічними захворюваннями та
розумовою відсталістю на період до 2011 року» в частині здійснення заходів
щодо доступності громадського транспорту та транспортних інфраструктур до
86
осіб з інвалідністю, здійснення їх транспортуванням (туди і назад) спеціальним
транспортом до місцезнаходження відповідних служб або їх роботи.
ІV. Акти центральних органів виконавчої влади
Акти Міністерства праці та соціальної політики України
1. Внести зміни до наказу від 03.05.2007 № 201 «Про затвердження
Порядку взаємодії органів праці та соціального захисту населення, центрів
зайнятості, відділень Фонду соціального захисту інвалідів, центрів професійної
реабілітації інвалідів і навчальних закладів системи Мінпраці щодо
працевлаштування інвалідів» з метою конкретизації завдань відповідних органів
влади.
2. Внести зміни до Порядку надання роботодавцю дотації на створення
додаткових робочих місць для працевлаштування безробітних, затвердженого
наказом, в частині використання Фондом соціального захисту інвалідів сум
адміністративно-господарських санкцій і пені, які спрямовуються на
фінансування заходів щодо трудової та професійної реабілітації інвалідів,
навчання випускників. З цією метою пропонується доповнити категорію
«непрацюючих інвалідів» із числа випускників, які проходять професійне
навчання; а також передбачити надання фінансової допомоги на здійснення само
зайнятості інвалідів.
3. Доповнити Національний класифікатор професій ДК 003:2005
професіями «Лікар-реабілітолог: спеціаліст з питань створення спеціального
(додаткового) робочого місця для людей з інвалідністю» та «Інспектор трудової
реабілітації».
4. Розробити кваліфікаційні характеристики професій:
«Соціальний працівник: супроводжувач особи з обмеженими
можливостями»;
«Лікар-реабілітолог: спеціаліст з питань створення спеціального
(додаткового) робочого місця для людей з інвалідністю»;
«Інспектор трудової реабілітації»
5. Внести зміни до наказу від 09.02.2006 № 372 «Про затвердження
Типового положення про центр професійної реабілітації інвалідів» з
урахуванням положень Конвенції, шляхом виключення останнього абзацу
пункту 4.7.
Акти Міністерства охорони здоров’я України
1. Внести зміни до преамбули та пункту 1 Інструкції про встановлення
груп інвалідності, затвердженої наказом від 07.04.2004 №183, щодо приведення
термінологічних визначень «інвалід» та «інвалідність» у відповідність до норм
статті 2 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
87
2. Внести зміни до наказу Міністерства охорони здоров’я України від
08.10.2007 N 623 „Про затвердження форм індивідуальної програми реабілітації
інваліда, дитини-інваліда та Порядку їх складання” в частині:
забезпечення розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та
трудової реабілітації, виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе
працевлаштування, і на яке особа з інвалідністю погоджується;
вдосконалення форми ІПР, де передбачити достатньо місця у частинах 4
та 5 для здійснення детальних та вичерпних записів фахівців.
V. Інші пропозиції, які вирішувати шляхом прийняття нормативно-
правових актів
1. Передбачити у нормативно-правових актах міру відповідальності
держави щодо недотримання нею реалізації прав людей з інвалідністю.
2. Внести зміни до нормативно-правових актів щодо передбачення
консультування держави з дітьми-інвалідами.
3. Розробити механізм визначення нормативів витрат на створення одного
робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів, залучивши до
цієї роботи представників громадських організацій інвалідів та сторін
соціального діалогу.
4. Посилити роботу з переглядом та розробкою ряду нормативних і
методичних документів у будівництві з метою їх удосконалення і приведення у
відповідність із сучасними вимогами з урахуванням стандартів Європейського
Союзу.
5. Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за
невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
6. Запроваити нові ефективні механізми стимулювання як інвалідів до
працевлаштування на звичайні робочі місця, так і роботодавців до створення
робочих місць для інвалідів та їх працевлаштування.
7. Визначити механізми контролю за дотриманням вищими навчальними
закладами вимог доступності до відповідної інфраструктури людей з
інвалідністю, що бажають навчатися.
8. Розробити освітні державні стандарти вищої освіти та програми для
молоді з розумовою відсталістю.
9. Розробити єдині національні стандарти навчання інвалідів у
навчальних закладах, у тому числі довузівської підготовки.
10. Розширити мережі навчальних закладів, в яких були б створенні
необхідні умови для здобуття особами з інвалідністю освіти.
88
11. Посилити контроль за виконанням законодавства щодо створення
безперешкодного середовища у навчальних закладах, гуртожитках.
12. Розробити систему стимулювання навчальних закладів грантами та
цільовими програмами фінансування в залежності від їх участі у наданні освітніх
послуг особам з інвалідністю.
13. Включити показники навчання інвалідів до системи рейтингових
оцінок навчальних закладів.
14. Розробити програму підвищення кваліфікації викладачів, які надають
освітні послуги особам з інвалідністю.
15. Розробити науково-методичні рекомендації щодо сучасних методів
удосконалення організації робочих місць, умов праці, у тому числі міжгалузевих
норм праці для категорії осіб з обмеженими можливостями, та мінімізації
виробничих запасів, а також унормування положень щодо ефективного
використання сум адміністративно-господарських санкцій та пені за
невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.
16. Врегулювати питаня проведення експертизи професійної придатності
з урахуванням реальних перспектив підбору роботи для людини з інвалідністю
та розроблення рекомендацій ІПР щодо професійної та трудової реабілітації,
виходячи з вимог конкретного робочого місця, де можливе працевлаштування, і
на яке особа з інвалідністю погоджується.